Читати книгу - "Її сукня"

— Гаразд, слухай. Я пишу роман. Деякі події, котрі описую в ньому, починають відбуватися зі мною. Це нежіночий роман про кохання…

Коли ввійшла на кухню зварити кави, там уже пахло кавою. На плиті стояла турка з паруючим крізь густу пінку напоєм, що ледь не виливався на поверхню.

«Я зварила тобі каву», — жінка, що стояла спиною до неї, не озираючись, дивилась у вікно. Довге розкішне волосся, що сягало колін, закривало її вузькі плечі.

Ніла похапцем випила каву, чомусь не відчувши смаку.

«Мусиш приготувати бельдеме [4] чоловікові. Допоможу тобі», — жінка розвернулась і пильно подивилась на Нілу. На її безпристрасному посірілому обличчі були відсутні будь-які емоції.

Жінка відійшла од вікна й лиш тоді Ніла помітила поряд з нею крихітного хлопчика, що тримався за поділ її довгої темно-синьої сукні. Його тільце було пухкеньким і ніжно-рожевим; дивно, як він стояв на ногах — мав від сили місяців вісім. Жінка підхопила малюка і всадовила його в казан, що стояв на плиті.

«Продовжуй тепер сама», — простягнула Нілі дерев’яного ополоника.

Ніла помішувала і дивилась на безтурботне личко хлопчика. Він усміхнувся їй беззубою усмішкою й схопив рукою ополоник.

«Чоловіка треба чимось годувати, чи як ти собі думала? Він голодний! Він дуже, дуже голодний!» — знов озвалась жінка, таким же безпристрасним поглядом дивлячись на Нілу, відтак схилила голову — під ногами лежали купки попелу; ступала на них, і її безкровне лице ще більше сіріло. З кожним порухом ніг попіл з долівки зникав, натомість проявляючись сірими плямами на її обличчі й руках.

Жінка підняла голову. Її лице вмить скам’яніло й почало розсипатися, поволі перетворюючись на суцільну сіру пляму. Вона доторкнулась до нього руками — ще більше пороху посипалось додолу; замість обличчя утворився темно-сірий отвір, обрамлений розкішним волоссям.

Ніла глипнула на свої руки — вони теж невблаганно розкришувалися сірим попелом, що сипався додолу крізь тонкі кістляві пальці. Доторкнулась лиця — з нього вмить посипався попіл, який, здавалося, був уже всюди: на одязі, стінах, стелі, кипів у казані. Скрізь стало, мов у пекельному тумані, і тільки довге волосся їх обидвох, що сягало колін, не торкнулася ця сіра напасть — лишалось чистим і лискучим.

«Тікай! щезни! щезни!..» — чийсь хрипкий, надламаний голос пролунав понад усім цим запорошеним пеклом…

— Принаймні це щось нове. Це не сонний параліч, а звичайне сновидіння. Точніше, сновидіння незвичайне, я би сказав, химерне. Слухай, а тут є простір для роздумів! — зауважив Денис.

Його оголене тіло було ледь прикрите простирадлом. Він сьорбнув із чашки й глянув на Нілу.

— Думаєш, це була вона, жінка з мого паралічу?

— Я би не відкидав цієї версії… А тобі не здається, що це могла бути ти, сонечко? Пам’ятаєш, твоє волосся уві сні було таким самим, як у тієї жінки.