Читати книгу - "220 маршрутів"

Міколая це трохи розсердило.

— Що «і»?

— Що роблять із фінгербордом? — і далі допитувалася дівчина.

Дивувало в ній те, що вона все говорила з усмішкою, і від цієї усмішки Міколаєві навіть захотілося пояснити Меланії, що таке мініатюрний скейт і що з ним роблять.

— Ним можна їздити пальцями.

— Як на мініатюрних машинках? — здогадалася врешті вона.

— Ага, — видихнув він з полегшенням, а вона заробила перший великий плюс.

— Покажеш колись? — спитала ще дівчина.

— Ой, тобі справді цікаво? — скривився він недовірливо.

— Звісно! — гукнула вона, бо саме задзеленчав дзвінок.

— Добре, — наче байдуже кинув Міколай, та від цієї миті йому було вже трошечки не так самотньо.

Меланія сиділа за другою партою біля стіни. Невисока й мініатюрна, вона була схожа на ученицю молодших класів. Особливо це було помітно на контрасті з великою й повного Беатою, з якою вони сиділи. Коли дівчата йшли поруч, це виглядало досить смішно. Беата крокувала широко й упевнено, а Меланія йшла якось боком і час від часу підбігала, щоб наздогнати подругу, нагадуючи цим дитину, що крутиться довкола батьків. Вони цього не помічали. А навіть, якщо так, їм це не заважало.

Якби хтось сказав Міколаєві, що ця дивна пара цілковито прикула його увагу під час уроку, він би заперечив. Адже в них не було нічого цікавого: двоє дівчат, що теревенять безперестанку! Просто роти не закриваються! Як можна стільки балакати?! І про що? Приналежність до жіночої статі Міколай усе ще вважав недоліком. Чому вчителям байдуже?

І справді. До розмов Меланії й Беати вчителі ставилися з розумінням. Більше, ніж цокотіння дівчат, їм заважала неуважність Міколая. Його вже тричі піймали на тому, що він не знає, що відбувається, зробили зауваження й суворо попередили, що на слухання поблажки не поширюються. Він розсердився, бо для нього це була явна дискримінація. Малий саме відкрив рота, щоб сказати, хто тут насправді не слухає, та в останню мить прикусив язика. Пробурмотів «Вибачте», хоч у душі все протестувало. Він уважав, що це несправедливо, та пообіцяв присвятити більше часу фізиці й менше витати в хмарах, як іронічно окреслив його поведінку вчитель.

Міколаїв стаж у класі й школі був занадто коротким. Був би він довшим, принаймні на тиждень-два, хлопець із духу протиріччя прийняв би виклик учителя та, користуючись власними знаннями, підручником і допомогою однокласників, спробував би довести, що він чудово орієнтується в темі. Однак дві із трьох складових успіху були відсутні. Міколай абсолютно нічого не знав про електрику, а на додачу відчував навколо холод і тишу. Цей сигнал варто поважати. Він означав, що клас зайняв позицію нейтрального арбітра й байдуже спостерігає за поєдинком. Міколай знав, що в їхньому двобої фізик переможе, тому інстинктивно обрав найкращий із можливих варіантів захисту, увічливо перепросив і пообіцяв виправитися. Популярності йому це не додало.

Однокласники воліли б побачити щось більш захопливе, особливо враховуючи, що такі зіткнення чудово урізноманітнюють вселенську нудьгу й шкільну рутину. Це шанс, що несподіваний дзвоник у розпалі битви ошелешить учителя і він забуде задати домашнє. Або — хоч це й найменш вірогідно, та все ж можливо — що зустріне гідного суперника й зі здивованою й незадоволеною міною через наявність у того знань скаже йому сідати. Не поставивши при цьому хорошої оцінки, хоч погану виставив би без найменшого сумніву.

Насправді їм ніхто ніколи не писав цього на дошці, не надиктовував у зошити, не вимагав вивчити, та учні моментально запам’ятовують цей урок і роблять відповідні висновки. Бо хоч математично рівняння 6 х 1 = 1 х 6 вірне, у шкільних реаліях воно не працює. Чи хтось із вас намагався колись дослідити цей алгебраїчний феномен? Чому вчитель завжди краще поставить шість одиниць замість однієї шістки[5]?

Міколай знав, що вчитель тільки й чекає, щоб із похмурим задоволенням вліпити йому одиницю за неуважність. Тому не став ризикувати й устрягати в конфлікт. Він вибрав тимчасове приниження, про яке всі скоро забудуть, замість фальшивого геройства, результат якого залишиться в журналі до кінця семестру. Так воно й сталося.

Дні минали, і Міхалові було все важче ігнорувати факт, що Магда стала практично недоступною. Він ще не дозрів до думки, що вона його уникає, однак уже зрозумів, що відбувається щось дивне. Що могло статися протягом двох тижнів канікул, які вона провела з матір’ю?

«Це якась параноя!» — думав він.

Та Магдина мовчанка була надто промовистою.

«Нічого не сталося, — він гнав сумніви подалі від себе. — Хорватія — це доконаний факт. Найсправжнісінький, чудовий, вражаючий факт, і його вже ніщо не змінить».

Минуле змінити не можна, та майбутнє змінюється постійно. Спочатку з’являється непевний контур, якийсь віддалений, ледь помітний силует, і чим ближчим він стає, тим більше кольорів проступає на ньому, перетворюючись уже лише на варіацію за мотивами первинної ідеї. І коли нарешті воно набуває реальних форм, уже ніщо не нагадує про оригінальний задум. Саме так було й тут. З перспективи Хорватії Варшава здавалася чудовим і приємним містом. Через місяць виявилося, що вона холодна й порожня.

Кілька днів по обіді Міхал валявся в ліжку з переплетеними на грудях руками і, втупивши очі в стелю, заклинав майбутнє. Урешті-решт на зло Магді вирішив таки поїхати до Граєва.

Міколай присів на невисокому мурі, що підпирав порослий травою схил, і дивився, як тренуються хлопці з «Motorowa Crew». Щохвилини його прошивав неприємний струм, бо кожне падіння нагадувало йому про його власне. Не всі мали захист, так ніби не усвідомлювали ризику, хоч ось він сидів поруч, наче мовчазна пересторога. Та, на щастя, нічого не сталося. Навіть якщо хтось і падав, то не дуже сильно і, на мить скривившись, наступної вже знову стрибав. Присутність Міколая їм не заважала. Він був