Читати книгу - "220 маршрутів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Утім, щось у поведінці Міколая привернуло увагу Маріуша. Може, застиглий погляд, утуплений в асфальт, може, вираз обличчя, на якому відбивалися його думки, а може, цілковита байдужість, із якою той сприймав подвиги приятелів. Після кількох, переважно невдалих спроб — бо він більше дивився на друга, а не вперед — урешті й Маріуш поцілував землю. Тоді підійшов і теж сів на мурі.
— Невдалий день, — сказав він, ніби хотів виправдатись.
Міколай мовчав.
— Як рука? — продовжував Маріуш, не зовсім упевнений, що його чують.
— Нормально.
І тоді все стало ясно. Маріуш нарешті зрозумів. Гіпс! Він був абсолютно білий. Чистісінький. Жодних малюнків, жодних написів, жодного життя. Від нещасного випадку минув майже місяць, і ніхто досі нічого на ньому не написав?!
— У мене теж паршивий, — кинув він байдуже.
— Що?
— Клас.
«Паршивий? — іронічно подумав Міколай. — Я б сказав, що мій паршивий, якби він у мене взагалі був. Назвати клас паршивим — це означало б визнати, що він у принципі існує!»
Однак, якщо це й було правдою, Міколай сам завинив у неіснуванні свого класу. Це він вирішив, що не варто ні з ким заговорювати, навіть про погоду. Хлопець постійно мав насуплений вигляд. Зайняв позицію ображеного принца і знеохотив навіть Меланію, яка намагалася з ним заприязнитися. Малий почувався жахливо. Але він не жалітиметься Маріушеві. Повільно, переборюючи початковий спротив, до Міколая доходила думка, що, може, він і сам не без гріха?
— Забудь. Друзі в мене тут, — сказав він, і почуття вини зникло.
— Звісно, — швидко запевнив його Маріуш. — Звісно! — крикнув він іще раз, схопився на рівні ноги й уже на бігу докинув: — Чекай, я зараз повернусь!
Його не було кілька, може кільканадцять хвилин. Нарешті з’явився — засапаний, стискаючи пачку кольорових маркерів. Продемонстрував її Міколаєві й запитав:
— Можна?
Той спочатку не зрозумів. Вирваний із задуми, він дивився на маркери. Маріуш тицьнув у гіпс і повторив ще раз:
— Можна?
— Звичайно! — відповів Міколай, ніби робив другові послугу, і простягнув правицю.
Без зайвих церемоній і з майже готовою ідеєю, Маріуш нашкрябав на гіпсі:
ТУТ БУВ МАРЮ
22 IX 2002
Він зосередився на своєму творі, наче готував його для Центру сучасного мистецтва, і коли завершив, помітив, що їх оточила зграйка скейтерів, котрі хотіли долучитися до небуденної події. Прикрашений підписами друзів гіпс ожив, а сам Міколай відчув раптовий приплив позитивної енергії.
«Супер! — подумав він. — От тільки цікаво, як мама на це зреагує?»
Та навколо радісно усміхалися приятелі з «Motorowa Crew», і він вирішив поки цим не перейматися.
182 Мікрорайон ОстробрамськаМіколай зайшов на кухню, спритно прикриваючи вкритий автографами друзів гіпс розрізаним рукавом кофти. Була сьома ранку, і їсти йому традиційно ще не хотілося. Він сів за стіл і скривився, побачивши чашку молока. Та вчора він усе докладно обмізкував і був готовий утілювати свій план, чого б то не коштувало.
— Хочеш пластівців? — спитала мати.
Він не відповів. Взяв чашку в ліву руку і, пересилюючи відразу, почав пити. Без коментарів, вередування, перебирання. Без кривих мін, позіхання, демонстративного виразу обличчя й утомлених поз. Мати боялася дихнути. На тарілці ще лежали два бутерброди із сиром. Зараз почнеться: а чому із сиром, а не шинкою? А чому джем апельсиновий, а не чорничний? А чому булка, а не круасан? Будні. Та Міколай узяв бутерброд, і хоч на його лиці відображалася просто нестерпна мука, а їжа росла в роті — він ані слова не сказав. Жував повільно, утупившись у вікно. Йоланта Вербицька не на жарт занепокоїлась, коли син мовчки потягнувся за наступним бутербродом, і остаточно перелякалася за мить, коли він із напханим ротом заявив:
— Сьогодні я сам повернуся зі школи.
— Малий перегризає пуповину? Добре, дуже добре! — прокоментував братове рішення Міхал, який саме ввійшов на кухню.
— Чи ти мусиш ходити по хаті в самих трусах?! — розсердилася мати й ледь тремтячим голосом додала, звертаючись до молодшого нащадка: — Але ж чому?! Як ти даси собі раду?
— Як усі зі зламаними руками: приїде на автобусі, — байдуже пояснив Міхал, для підсилення ефекту знизуючи плечима.
— Ну! — хоч раз Малий погодився зі старшим братом. — У мене ж є проїзний. Я взагалі ним не користуюся.
— До школи теж хочеш самостійно добиратися?! — спитала мати.
— Можеш мене підвезти, — милостиво погодився Міколай.
До восьмої ранку автобуси на цій трасі надто вже нагадують валізи, зібрані в довготривалу подорож.
Чому він вирішив, наче щось зміниться? Наче все почнеться спочатку? Наче подіють якісь чари? Він з надією проминув шкільну браму. Здається, навіть усміхався. Збіг сходами, та на третій поверх уже піднімався повільніше. Обвів поглядом коридор. Глянув на закасаний рукав. Гіпс — предмет його гордості — не зовсім такий, як учора, був на місці, готовий прийняти ще багато автографів.
Однак нічого не сталося. Ніхто не підійшов. Ніхто не зацікавився. Ніхто не помітив.
І так цілісінький день.
* * *Міхал мав неймовірний талант відкладати все на потім. Ніколи жодні справи чи строки не позбавляли його сну. Так було й тепер. До хрестин Олівера, що невпинно наближалися, він вирішив поставитися з належною повагою, та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «220 маршрутів», після закриття браузера.