Читати книгу - "Руїни бога"

class="p1">Колись вона почувалася в Лондоні як удома, але зараз місто було їй чуже — брудне хтиве жахіття. Але ж вона охоче спустилася в це коло пекла. Чи вона при здоровому глузді? Вона хотіла лише повернутися додому, проте натомість блукала вулицями, як причинна. Коли нарешті вибрела на яскраво освітлену людну Оксфорд Стріт, зітхнула з полегшею. Вона сіла в таксі і незабаром уже чекала на платформі на потяг, мовби поверталася після прогулянки по магазинах і кав'ярнях із друзями.

*

— Господи, — сказав Г'ю, — я вже думав, що це грабіжник. Ти ж казала, що заночуєш у місті.

— Було так нудно, — протягнула Сильвія, — я вирішила, що краще поїду одразу додому. Містер Вілсон, директор станції, підвіз мене своєю бричкою з поні.

Г'ю придивився до розпашілого обличчя дружини, до її шалених, як у перевтомленого бігового коня, очей. От місіс Шоукросс була не шляхетним скакуном, а доброзичливим ваговозом. Що, на думку Г'ю, інколи було навіть краще. Він торкнувся губами щоки Сильвії.

— Мені шкода, що твої плани не склалися, але я радий, що ти вдома.

Коли вона сиділа перед дзеркалом і виймала шпильки з шевелюри, на неї накотилася нова хвиля розпачу. Вона боягузка, і тепер навіки прикута до цього життя. Г'ю підійшов до неї ззаду й поклав руки їй на плечі.

— Ти така гарна, — прошепотів він, гладячи їй волосся. Вона ледве стрималася, щоб не відсахнутися. Г'ю з надією додав: — Ходімо до ліжка?

— До ліжка, — радісно погодилася вона.

*

«Але ж річ не лише у пташці», — розмірковував Тедді, лежачи у ліжку й чекаючи, доки прийде сон: розбуялі думки відганяли нічне забуття. Іззі не просто урвала пісню жайворонка. (Пожерла). Річ у поколіннях пташок, які прийшли б після нього, а тепер не народяться. Ніхто не проспіває їхніх чарівливих пісень. Пізніше він вивчить термін «геометрична прогресія», а ще згодом — «фрактал», проте тоді він просто уявляв дедалі більшу пташину зграю, що тяглася у майбутнє, яке ніколи не настане.

Ідучи спати, Урсула зазирнула до його кімнати й виявила, що брат не спить, а читає «Скаутинг для юнаків».

— Заснути не можеш? — спитала вона з байдужим співчуттям людини, яка також страждає на безсоння.

Почуття Тедді до сестри були майже такі само прямолінійно-прості, як до Триксі, що спала біля ліжка й тихо скавчала уві сні.

— Мабуть, їй кролики сняться, — сказала Урсула й зітхнула. Їй було п'ятнадцять років, і вона була схильна до песимізму, їхня мати вперто заперечувала б, але в неї була така сама вдача.

Урсула вмостилася на ліжку Тедді й стала читати вголос:

— Тримай обладунки напоготові весь час, коли не спиш. — (Може, ідеться про материні «обладунки гречних манер», — подумав Тедді). Урсула сказала: — Думаю, це метафора. Не могли ж лицарі цілий день бряжчати обладунками. Коли я думаю про лицарів, завжди згадую Бляшаного Лісоруба з «Чарівника країни Оз».

Вони всі любили цю книжку, проте Тедді стало прикро, що сестра подарувала йому такий образ, бо тепер «Ідилії короля» і «Смерть Артура» розвіялися в нього на очах.

Пугукнула сова — гучно, майже агресивно.

— Здається, на даху, — сказав Тедді.

Якийсь час вони дослухалися разом.

— Що ж, солодких снів, — нарешті сказала Урсула. Вона поцілувала його в лоб.

— Добраніч, — сказав він, укладаючи «Скаутинг для юнаків» під подушку.

Попри те, що сова й далі тягла свою жаску колискову, він майже одразу провалився у глибокий невинний сон тих, хто ще не втратив надії.

Пригоди Авґуста

Жахливі наслідки

Все почалося доволі невинно, чи бодай так здавалося Авґустові.

— Усе завжди починається невинно, — зітхнув містер Свіфт, хоча він і не був певен, чи збігається Авґустове визначення невинного із загальнолюдським.

— Але ж я в цьому не винен! — затявся Авґуст.

— Так на твоєму надгробку й напишуть, любий, — сказала місіс Свіфт, підводячи погляд від шкарпетки, яку саме латала. Шкарпетка, звісно, була Авґустова. («Що він з ними робить?» — не розуміла вона).

— Хай там як, мені звідки було знати, що все так складеться? — спитав Авґуст.

— Кожна дія має наслідки, — відповів батько. — Просто короткозорі люди на це не зважають.

Містер Свіфт був правником. У суді він днями трудився, аби засудити винних, і словесні дуелі його тішили. Це мимоволі позначалося на його родинному житті: син вважав його досвід несправедливою перевагою.

— Невинний, доки не доведено зворотнього, — пробурмотів Авґуст.

— Тебе спіймали на гарячому, — спокійно сказав містер Свіфт. — Тобі не здається, що це — достатній доказ вини?

— Та не було там гаряче. Подумаєш, трошки зеленої фарби, — обурився Авґуст. І урочисто додав: — Ваша честь.

— Припини, — пробурмотіла місіс Свіфт, — не забивай мені баки.

— Як я можу забивати тобі баки? — спитав він, обурений черговим звинуваченням. — Адже, щоб тобі забивати баки, треба, щоб у тебе були баки, не можна забивати того, чого в тебе немає. А баків у тебе немає. Ergo, — урочисто сказав він, висмикуючи слово з якогось далекого закутку науки, — не можу я їх забити.

Від цих аргументів місіс Свіфт легше не стало. Вона махнула рукою, мовби намагалася позбутися набридливої мошви, й повернулася до шкарпетки.

— Інколи, — пробурмотіла вона, — я не знаю, чим так прогнівила богів.

Авґуст натомість почувався самовдоволено. Він боронитиметься до останнього. Невинний чоловік на лаві підсудних, він обстоюватиме свої права. Його сестра Філліс, яку мати звала блакитною панчохою, весь час просторікувала про «права пересічного громадянина». «Узяти, наприклад, мене, — подумав Авґуст, — куди вже пересічніше».

— У мене, знаєте, права є, — затято торочив він. І урочисто додав: — Мене зухвало скривдили.

Так його брат Лайонел, якого Філліс звала занудою, сказав після якоїсь дурної сварки з подружкою.

— Господи, — сказав батько, — ти ж не Едмон Дантес.

— А це хто?

— Ти просто головою не думаєш, — вів батько далі. — Усі, в кого є хоч одна клепка, зрозуміли б, чим все закінчиться.

— Я думав: хочу побачити, що там по той бік, — відповів Авґуст.

— Скільки разів ця фраза ставала прологом до катастрофи? — спитав містер Свіфт, не звертаючись ні до кого конкретно.

— І що ж було по той бік? — не стрималася місіс Свіфт.

— Ну… — Авґуст перекинув льодяник за іншу щоку, аби дати собі час на роздуми.

— Чи то, бува, не перука місіс Брустер? — спитав містер Свіфт тим тоном, яким говорив у суді, коли треба було натякнути, що відповідь він і так вже знає.

— Звідки мені було знати, що