read-books.club » Сучасна проза » Руїни бога 📚 - Українською

Читати книгу - "Руїни бога"

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Руїни бога" автора Кейт Аткінсон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 121
Перейти на сторінку:
але його заперечення були марні.

Місіс Шоукросс не сказала йому ані про шиття, ані про танці, ані про народні співи, ані про блукання лісами, ані про нескінченну балаканину. Діти ділилися на клани, племена й ложі: до так званих саксонських обрядів додали чимало буцімто індіанських звичаїв, вийшла каша. «Може, місіс Шоукросс знайшла одне із втрачених колін Ізраїлевих», — жартувала Памела.

Кожен обрав собі індіанське ім'я. Тедді став Лисеням («Хто б сумнівався», — сказала Урсула). Ненсі — Вовченям (шаєнською мовою це буде «Хоніахака» — сказала місіс Шоукросс. У неї була книжка, це ім'я взяли звідти). Сама місіс Шоукросс була Великою Орлицею («О господи, — сказала Сильвія, — ото вже задається»).

Були в організації і свої плюси — наприклад, він міг спілкуватися з Ненсі. Крім того, вони вчилися стріляти зі справжнього лука справжніми стрілами, а не рихтували собі щось із гілочок. Тедді подобався лук, він думав, що це може стати у пригоді — наприклад, якби він утік від суспільства. Проте чи стало б йому духу застрелити оленя? Він любив кроликів, борсуків, лисиць і навіть білок. Напевно, якби він боровся за життя й помирав від голоду… Але певні межі він не зважився б переступити. Він не став би їсти собак чи жайворонків.

— Звучить якось по-поганськи, — із сумнівом сказав Г'ю до місіс Шоукросс. («Прошу, звіть мене Робертою»). Це було раніше, ще до інциденту в консерваторії, коли він ще не бачив у ній жінки.

— «Утопійно», — більш влучний опис.

— О, Утопія, — обережно протягнув Г’ю. — Користі з того мало.

— Це ж Вайлд писав, що «прогрес — це втілення Утопії в життя»?

— Я б не звертався до нього по моральні орієнтири, — сказав Г’ю, трохи розчарований у місіс Шоукросс. Він повертався до цієї відразливої думки згодом, коли намагався забути про геранієвий дух і відсутній корсет.

В Утопії Тедді Кіббо Кіфта не було б. А що було б? Звісно, пес. А краще навіть кілька. Там була б Ненсі і його сестри, а може, і мати: вони всі жили б у милому будиночку на природі десь під Лондоном і щодня ласували пирогами. Власне, саме так і виглядало його життя.

Від Кіббо Кіфта своєю чергою відколовся ще один рух — менш ексцентричні Теслі, але на той час Тедді вже зумів відкрутитися від цієї забави. У школі він вступив на програму підготовки офіцерів, і цілковита відсутність пацифізму його тішила. Врешті-решт, він був хлопчак. Він здивувався б, якби довідався, що, коли йому перевалить за шістдесят і його внуки (Берті й Сонні) житимуть з ним у Норку, він кілька місяців щотижня тягатиме їх до холодної церкви в гурток Теслів. Тедді здавалося, що стабільність піде їм на користь, а їхній матері, Віолі, було не до того. Він вдивлявся в невинні обличчя внуків, коли на початку кожної зустрічі вони з надією промовляли «заповідь» організації — «Ми зі співом візьмемося творити новий світ».

Він навіть пішов з ними у похід. Провідниця, яка чимось нагадувала йому місіс Шоукросс, попри те, що була молода, повна й чорношкіра, похвалила його — мовляв, він чудово «дає собі раду з деревом». «У скаутах навчився», — сказав він, бо навіть з плином років і далі не хотів визнати, що бодай щось виніс із Кіббо Кіфта.

*

Коли Сильвія заплатила таксистові, швейцар з готелю відчинив дверцята таксі й пробурмотів: «Ласкаво просимо, мадам». На тротуарі вона завагалася. Інший швейцар відчинив перед нею двері готелю. «Ласкаво просимо, мадам». Знову.

Вона рушила вперед, повільно, сантиметр за сантиметром наближаючись до перелюбу. «Мадам?» — повторив лакей, що притримував двері, здивований її повільною ходою.

Готель вабив її. Вона вже бачила пишні кольори у фойє, що звістували розкіш. Вона могла уявити, як шампанське виграє у богемському кришталі, фуа-гра, фазанів. Приглушене світло у кімнаті, накрохмалена постіль. Вона зашарілася. Він чекав усередині, одразу за дверима. Можливо, він її вже побачив і саме підводиться їй назустріч. Вона знову завагалася, зважуючи, що отримає, а що втратить. Може, усе лишиться, як було, і це буде ще гірше. А тоді вона подумала про дітей, про Тедді, найдорожчого свого хлопчика. Чи ризикне вона своїм життям у статусі його матері? Заради цієї авантюри? Жах згасив полум'я гріха. Бо то, звісно, гріх, подумала вона, не треба себе дурити. Аби вірити у гріх, не треба вірити у Бога (Сильвія була атеїсткою, хоча в тому й не зізнавалася).

Вона з трудом узяла себе в руки й дещо зверхньо кинула швейцарові:

— Перепрошую, я щойно згадала, що маю призначену зустріч деінде.

І вона втекла швидким кроком, із гордо піднесеною головою — ділова жінка з порядною цивілізованою метою, може, іде на зустріч філантропічного товариства, а може, й на політичну зустріч, хай там як, не на побачення із коханцем.

На концерт! Перед нею сяйнули яскраво освітлені двері Віґмор Голлу, як теплий маяк у безпечній гавані. Музика заграла майже одразу — один із моцартових квартетів, присвячених Гайднові, «Полювання». Дотепно, — подумала вона, — вона лань, він — мисливець. Але зараз лань на свободі. Не те, щоб вирвалася, — вона сиділа на поганенькому місці в останньому ряду, затиснута між дещо обшарпаним юнаком і старшою пані. Але, врешті, за свободу завжди треба платити.

Вона часто ходила на концерти з батьком і добре знала присвячені Гайднові квартети, але втеча надто її приголомшила, щоб дослухатися до Моцарта. Сильвія й сама піаністка, але останнім часом на концерти не ходила, бо вони надто болісно нагадували про життя, яким воно могло бути. Коли вона була маленька, вчитель казав, що вона могла б «концертувати», якби старанно вчилася, але потім, звісно, було банкрутство, їхня велика поразка, і фортеп'яно фірми «Бехштейн» безцеремонно вивезли і продали приватному покупцеві. Перше, що вона зробила, коли переїхала до Лисячого закутка — це замовила фортеп'яно фірми «Бьозендорфер» як весільний подарунок від Г'ю. Як-не-як, шлюб — велика втіха.

Після антракту грали «Дисонанс». Коли пролунали перші, ледве чутні акорди, вона безгучно заридала. Старша пані дала їй носовичок (слава Богу, чистий і випрасуваний), щоб вона втерла сльози. Сильвія пошепки їй подякувала. Цей тихий діалог її підбадьорив. Після концерту жінка наполягла, щоб Сильвія лишила носовичок собі. Обшарпаний юнак запропонував провести її до таксі. «Які ж незнайомці ласкаві», — подумала вона, але гречно йому відмовила, про що згодом пожалкувала, бо у сум'ятті звернула на Віґмор Стріт не туди, а потім знову не туди, і врешті опинилася у геть неприємному районі, озброєна лише шпилькою для капелюха.

1 ... 7 8 9 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Руїни бога"