Читати книгу - "Подих диявола"

— Чи правильно я зрозумів? Університет пропонує нам замовлення?

— Дуже на те схоже, — сказав дослідник.

— Про що йдеться? — поцікавилася Шарлота.

— У листі про це не сказано.

— Але ти все ж таки прийняв його запрошення.

Гумбольдт задумливо подивився на лист і знизав плечима:

— Я ще не вирішив. Власне, я заприсягнувся, що ноги моєї більше там не буде.

— Але ж це новий директор, — із сумнівом відповіла Шарлота. — І пропозиція приваблива. Експедиція, що її фінансує Берлінський університет. Мені здається, це не просто цікаво. Правда, якщо подумати, у них достатньо власних учених. Чому звертаються до тебе?

Відповіді на це запитання в дослідника не було.

— Ясно одне, — підсумувала Шарлота. — Ми про це й не дізнаємося, якщо не поговоримо з ним. Згодні?

Гумбольдт наморщив чоло:

— Усі решта такої ж думки?

Оскар кивнув:

— Неодмінно треба поговорити.

— Що тобі втрачати? — не відступалася Шарлота. — Зрештою, отримаєш непогане замовлення.

— А як щодо минулого року? Мені здається, ми добре потрудилися.

— Та вже, дядьку, сам подумай. Куниця, соня й болотний газ. Це не наш рівень.

Оскар кивнув.

— Точно.

— Але ж це гроші. Що вдієш, якщо нібито надприродні феномени насправді виявляються банальними?

— Так, із цим нічого не поробиш, — визнала Шарлота. — Але зізнайся, що гроші — це ще не все. У тебе ж руки так і сверблять, щоб знову вирушити в далекі краї. Туди, куди ще не ступала нога людини. І лист обіцяє саме це.

Гумбольдт надовго замислився й зітхнув.

— Гаразд. Спочатку вислухаємо, що він скаже.

Можливо, ви маєте рацію, і це підходяще завдання для справжнього дослідника. Чогось подібного мені дійсно хочеться. Але скажу відразу: виконувати його заради хліба з маслом я не буду. Шпренглеру доведеться дозволити мені діяти на свій розсуд, інакше нехай шукає іншого керівника експедиції.

Берлінський університет Фрідріха Вільгельма [3] справляв враження вже самим своїм виглядом. Три корпуси університету виходили на обсаджений липами парадний двір, до якого вела широка алея, роблячи комплекс іще величнішим. Оскару стало навіть трохи боязно.

Коли карета зупинилася перед головним корпусом, дзвін на Берлінському соборі, розташованому неподалік, продзвонив десяту.

Берт направив коней крізь куті залізні ворота, повз колони, прикрашені кам’яними ангелами й завитками, і вони в’їхали у двір. Ландо зупинилося, і Берт допоміг зійти Шарлоті й Елізабет. Оскар захлопнув кришку кошика, у якому сиділа Вілма, і поквапився за іншими. За їхнім прибуттям спостерігало з десяток студентів, які сиділи на сходах, палили люльки та сигари й насолоджувалися сонечком.

— Агов, погляньте-но, що за дивна компанія? Ви хто такі?

До них підійшли троє студентів у гарних костюмах і формених капелюшках. Ватажком у них явно був парубок із моноклем. Широко розставивши ноги, він перепинив їм шлях. Великі пальці він заклав за підтяжки на грудях. Черевики сяяли в сонячних променях.

— Куди це ви прямуєте?

— Відійди геть, — відрізав Гумбольдт і хотів пройти повз. Але студент не відступив.

— Боюся, є невелика проблемка.

— Жінкам вхід заборонений, — скрипливим голосом додав його низькорослий рудий товариш.

— Тваринам тим більше, — втрутився ще один, указуючи на Вілму. — У нас тут не зоопарк.

— У нас зустріч із директором Шпренглером, — заявив Гумбольдт. — Чи не будете ви такі ласкаві…

Він знову спробував обминути забіяку, але той штовхнув його в груди.

— Стійте. Тут нічого не робиться без мого дозволу.

Він хотів сказати щось іще, але не встиг. Як оком змигнути Гумбольдт заламав йому руку за спину.

Молодик пискнув і опустився на коліна. Його приятелі кинулися було на дослідника, але той підняв ціпок і змахнув ним на рівні колін. Пролунали два глухих удари, і молоді люди зі стогоном попадали на землю. Усе відбулося так швидко, що Оскар ледь зрозумів, що ж трапилося.

— Тепер ви нас пропустите? — спокійно поцікавився Гумбольдт.

— Так, пане, — простогнав головний, усе ще не підводячись із колін. — Як побажаєте. Тільки відпустіть мою руку. Мені здається, що ще трохи, і ви її зламаєте.

Гумбольдт так і зробив. Хлопець підвівся на ноги й схопився за злощасну руку.

— Заспокойся, — кинув Гумбольдт. — Так просто руку не зламати, спочатку порвуться сухожилля.

Тим часом й інші студенти звернули на них свою увагу. Вони з цікавістю наблизилися, але зупинилися на достатній відстані. Ніхто не сказав ані слова. На деяких обличчях Оскар помітив тінь страху, але інші не