Читати книгу - "П’ятий номер"

– Нє, ти чуєш, Петь, що він каже? Нє, ти тільки послухай, – почала розпалюватися Валька. – Нє, ти тільки глянь, що він меле! Цей паразит мене в гроб зажене!

– А таки зажене, коли будеш йому потакать, – сумирно сказав Горбатий. – Я б, Валь, на твоєму місці прогнав його.

– Ти подиви, який зараза, Петь! Нє, ти подиви! Тягається по світах, дітей своїх не признає, нє, ти подиви! Йди з моєї хати, чоловіче, бачити тебе не можу. Забирайся! – верескнула вона.

І знову Андрієве обличчя налилося буряковим соком, очі блиснули, а руки набубнявіли в кулаки. Горбатий притьма скочив на ноги й тонко заверещав:

– Валько, тікай, він тебе бить буде! Він сумашедчий, Валько, тікай!

Але Андрій не збирався битися, хоч брехала вона йому у вічі.

Кинувся, як причинний, і бабахнув руками в двері – подався надвір. Сонце поранило йому очі, і він аж хитнувся. Тонко зойкнуло йому на серці, а зуби куснули губу так, що кров із неї посочилася.

Навколо Андрія надвечір’я. Жовте як руїни. День перетворюється на руїни; нагорі, в місті, ще й досі не прибрані од війни румовища: руїни дня і міста. Андрій бреде повз жовту цегляну стіну із закладеними цеглою вікнами. В одному із вікон дірка, і в ту дірку просунуло гілку деревце, що виросло там. Андрій плуганиться потрісканими плитами хідника: плити прямокутні й зачовгані, поміж них густо пробивається трава. На одному з цілих будинків висить червоний плакат. Не читає напису на ньому, а тільки дивиться на яскраво-червону пляму. Назустріч ступає селянка з коробкою за плечима. Жінка тримає в руці шматок чорного, як земля, хліба і їсть. Проходить повз нього і начебто приносить із собою сутінки. Навколо й справді посутеніло, Андрій завертає за ріг і бачить дощату буду, з дверей якої випливає синій димок. Крізь прочіл видно столи, за якими сидять за пивом чоловіки. Вони палять самосад, і цей димок, що витікає з дверей, – від того самосаду. За прилавком стоїть рудий, аж світиться, буфетник і поблискує золотими зубами. Андрій переступає порога. В кутку за столом троє розпивають півлітру. Зводять склянки і голосно цокаються.

– Хлюсни-но мені, Сьомко, сто грам, – каже Андрій і кладе на заляпаний пивом прилавок десятку. Сьомка бере склянку і, не кваплячись, наливає. Андрій тупо дивиться, як прозоро біжить рідина.

– Лий доверху! – каже він, відчуваючи, як у грудях у нього щось дере й шкрябає.

Сьомка ллє, Андрій бере склянку і п’є, як воду. Не відчуває ні міцності, ні смаку. Відчуває, що всередині у нього щось болить, скімлить і плаче. Хоче залити й затопити те скімливе й плакуще, та коли ставить склянку на прилавок, відчуває, що йому пересохли вуста. Повертається й виходить геть. Над містом хитаються бліді рожевуваті сутінки. Вулиця порожня, і він сновигає по тих-таки прямокутних плитах. Але цього разу плити погойдуються під ногами, і він не втримується, щоб не впустити на них важку й солону сльозу.

Ганя сиділа на ослінці, ховаючись у тіні бузкового куща, – ось про що оповіла вона братовій. Сонце бавилося дубовим листям, півень наступав на курку, войовниче волочачи по землі крило; велика попеляста кішка зі світло-зеленими очима стрибнула на лавку й наставила до братової мордочку.

– Вчора вони збиралися, – продовжила розповідь Ганя і хитнула в бік мовчазного чолов’яги, що спокійно пас корову. – Пили й дуже горлали!

Братова погладила між вухами попелясту кішку, та замуркотіла.

– Може, свято яке? – сказала братова.

– Ніякого свята, – спалахнула Ганя. – У Степана день народження в січні, в його жінки – в січні, а у Вальки з Горбатим – у лютому.

Похмурий чолов’яга підігнав корову ближче до двору. Скинув сіру, вимоклу в поті кепку і втер долонею густий піт.

– Радилися, як обплутати Андрія, – сказала Ганя.

Виповіла все, що мала сказати, і напруження поступово спадало з її обличчя. Від квітника ніжно пахло, загула бджола, вилітаючи із жоржини.

– У цьому всьому чорт ногу зламає, – сказала братова.

– Сиділи на Степановому подвір’ї і сварилися, – повідомила Ганя.

Кішка стрибнула на коліна братової, солодко згорнулася клубком і позіхнула, розводячи рожеві, обтикані гострими зубками щелепки. Вони мовчали: Ганя висловилася, а братова не знала, як її розрадити.

Похмурий чолов’яга перегнав корову через дорогу й потяг її через верболози на галявину. Там він пустив худобину пастись, а сам ліг на траві, наклавши на обличчя кепку. Легка, блискуча ластівка