Читати книгу - "Пісня Алабами"

Моя бабуня Сейра загинула, коли її нахромив на роги олень під час полювання зі псами на англійський лад. Гадаю, я не розповідала про це. Мій дідусь-губернатор заборонив псяче полювання у всенькому графстві, та нашу родину наче прокляв хтось. Олені розмножувалися, вони ламали молоді деревця, толочили плантації, помщаючись людям за те, що вони вирубували їхні гаї, щоб улаштовувати поля, де ті олені з ланями знайдуть хіба що бавовну, — а нащо їм та бавовна? (А як не бавовна, то тютюн.)

Ще змалку снився мені сон, ніби той олень-убивця гасає околицями і на його рогах висить сережка моєї бабуні. І коли я підросту, олень віддасть мені ту сережку із самоцвітами і понесе мене на спині в далекі краї, подалі від цього клятого Півдня і цього зловісного графства.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Учора я отримала телеграму: видавництво «Скрибнер» бере ваш роман до друку. Щоправда, воно змінило йому назву, але тим ліпше. А завтра в «Сатердей Івнінг Пост» опублікують іще одне ваше оповідання. Що ж, успіх ваш гарантований, я не боюся за вас.

З тобою, Гуфо, я геть нічого не боюся. Знаю, що ми багато втнемо. Ти повезеш мене на Північ, у місто твого дитинства, у Буффало, до Ніагари, і ми обоє плигнемо у водоспад, щоб подивитися, хто перший випливе. Звісно ж, це буду я, бо я легенька і фізично більш розвинена, ніж ти, хирлявий випускник Прінстона!

Я знай кепкую і нічого не можу з цим удіяти. Якби ж то ти знав, як я кохаю тебе поза цим сарказмом… І як… як мені тебе бракує.

Мені сподобається взяти з тобою шлюб того дня, коли у книгарнях з'явиться твоя книжка. То буде подвійне свято. Нескінченне.

Мінні сказала мені: «Ти ж не збираєшся виходити за цього хлопця?»

Коли вона вгледіла платинового годинника із самоцвітами, обличчя її зашарілося, товсті щоки затрусилися, а груди аж захвилювалися від гніву. Гладка дурепа, та й годі.

— Що за життя буде в тебе з ним! Це ж пияк… волоцюга! Нероба! Син гендляра милом, якого вигнали з дому!

А я:

— Хлопця, що може подарувати своїй нареченій таку річ, не можна прозивати неробою. Голівуд купив права на його роман, і він заробив гроші.

А вона:

— Голівуд! Дурепо ти, дурепо! Самоцвітів і платини ніхто не їсть. Звідки в тебе ця вульгарність?

А я:

— У його матінки теж є гроші.

Мінні:

— Там, у них, це пройде. Але не в нас.

Я:

— Це не має значення. Я їду звідси.

У материних очах, немов у дзеркалі, я прочитала, що допіру оголосила їй війну.

Перед тим як вступити у той мезальянс, я проїхала містом, і хоч Скотт нічого не запитав у мене, та завдяки своїй неймовірній проникливості збагнув, що не все в мене гаразд. Він приїхав по мене на вокзал, аби посадити мене на потяг, що відбував до Нью-Йорка. Усі мої подруги зібралися на пероні (вони аж засвистіли від захвату, побачивши годинника, а потім ще ширше розплющили очі, угледівши Скоттову світлину в «Пост» і круглу віньєтку довкола назви його першого оповідання «Запропащі діти»), подарували мені букет червоних камелій, а тітонька заколола мені в коси вінок із гарденій. Авжеж, моя нянька була тут, і всі мої друзі поприходили, і Шон, і Айрбі Джонс, аби сказати, що люблять мене і що я пропаду, як поїду. Ні моїх батьків там не було, ні сестер.

Скотт допитливо глянув на мене своїми зеленими очима. Я похитала головою. І тоді він почервонів мов буряк, враження було таке, наче його шляк трафив або й не знаю що. Він зціпив зуби, його зелені очі стали мов крига. Батько його розорився, без роботи, ні на що не здатний, живе на утримання від жінчиної родини. Бідолашна дівчинко, як же ж низько ти впала, вийшовши заміж за цього виродка.

Не знаю, як боліло воно йому й наскільки, та сором, що просякнув крізь його шкіру,