Читати книгу - "Пригоди Цибуліно"

Не довго думаючи, Квасолинка, син ганчірника, збігав додому і прикотив візок.

— То ви хочете поставити дім на візок? — тривожно запитав кум Гарбуз. [28]

Він побоювався, що його дім розвалиться на друзки.

— Нічого з вашою хатинкою не станеться! — відповів Цибуліно.

— Куди ж ми його повеземо? — непокоївся кум Гарбуз.

— Якщо хочете, можна поки що сховати в моєму льоху, — запропонував майстер Виноградинка. — А потім побачимо, що робити далі.

— А коли Помідор як-небудь про це пронюхає?

І всі разом зиркнули на синьйора Гороха, який ніби просто прогулювався поблизу.

Адвокат почервонів і став присягатися та божитися:

— Боронь боже, та від мене Помідор ніколи нічого не довідається!

— Але ж у льоху вогко, — несміливо зауважив кум Гарбуз, — коли б там мій будиночок не розсипався. Сховаймо його в лісі!

— А хто його у лісі стерегтиме? — запитав Цибуліно.

- Є у лісі така добра людина, — відповів кум Часник, який знову опинився тут. — Там проживає мій добрий приятель кум Суниця. Йому можна довіритися. А там побачимо, що робити далі.

На тому й погодилися.

За кілька хвилин хатинку поставили на візок. Кум Гарбуз, тяжко зітхнувши, попрощався з нею і пішов відпочити після стількох тривог до куми Диньки, що доводилася йому племінницею.

Тим часом Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша повезли хатинку до лісу.

Везти було не важко, бо вся хатина важила не більше, ніж горобине гніздо.

Кум Суниця мешкав у торішній каштановій шкаралупі. Шкаралупа була міцна, зовні вся у шпичаках, і кум Суниця цілком зручно розташувався в ній з усім своїм майном. А майно те було невелике: одна половинка ножиць, іржава бритва, голка з ниткою, шкоринка від сиру — та й усе.

Коли йому сказали, в чому справа, — він просто вжахнувся:

— Та нізащо в світі! Це не для мене! Ну що я робитиму в такому величезному палаці? Мені добре і в моїй [29] шкаралупі! Знаєте, як говорить прислів'я: моя хата скраю, я нічого не знаю!

Коли ж йому розтлумачили, що треба зробити послугу кумові Гарбузові, він одразу ж погодився.

— Мені завжди подобався цей чолов'яга. Пригадую, одного разу я помітив, що йому за комір повзе гусінь. Адже тоді я, можна сказати, врятував йому життя.

Хатину притулили до стовбура старого дуба. Цибулі-но, Квасолинка і скрипаль Груша допомогли кумові Суниці перенести усе його багатство до нової квартири і попрощалися, але пообіцяли незабаром вернутися з доброю звісткою.

Вони пішли, а кума Суницю охопив страх: ну що, коли нападуть грабіжники?

«Тепер, коли я живу у такому пишному домі,- думав він, — мене, напевне, спробують пограбувати. Може, мене вб'ють сонного, бо подумають, що в мене тут неабияке багатство…»

Думав-думав кум Суниця та й надумав почепити над дверима дзвоник, а під ним записку з таким написом друкованими літерами:

«Синьйорів злодіїв просимо дзвонити у цей дзвіночок, їх одразу впустять, і вони самі побачать, що тут грабувати нічого».

Написавши цю записку, кум Суниця трохи заспокоївся і після заходу сонця ліг спати.

Опівночі його розбудило дзеленчання дзвоника.

— Хто там? — спитав він через вікно.

— Злодії! — відповів хрипкий голос.

— Зараз, зараз! Зачекайте хвилиночку, я тільки одягну халат! — сказав кум Суниця, встаючи з ліжка.

Одяг халат, відімкнув двері й запросив злодіїв оглянути дім. Злодії були здоровенні дядьки зі страшними-престрашними, чорними-пречорними бородами. Вони обережно, щоб не набити лоба, по черзі всунули голову у вікно і побачили, що тут справді нічим поживитися.

— Ну що, бачите, синьйори? Бачите? — радів кум Суниця, потираючи руки.

Злодії тільки незадоволено гмукнули.

— Повірте, мені шкода, що нічим вас почастувати, — вибачався кум Суниця. — Що можу зробити для вас приємного? [30] Ага, ось у мене є бритва. Чи не хочете поголитися? Правда, бритва старенька, я одержав її у спадщину від свого прадіда. Та, може, вона ще голить…

Злодії згодилися, сяк-так поголилися іржавою брит-, вою і пішли своєю дорогою, подякувавши гостинному господареві. Правду сказати, вони здалися йому непоганими хлопцями. Як знати, що примусило їх взятися за таке ганебне ремесло.

Кум Суниця знову ліг і міцно заснув. О другій годині ночі його знову розбудив дзвінок. Це були двоє нових злодіїв. Кум Суниця запросив і їх увійти, і ці теж побачили, що тут нічим поживитися. У них не було борід, а в одного з них не було і ґудзиків на куртці. Кум Суниця подарував йому голку з ниткою і порадив дорогою пильно дивитися під ноги.

— А ґудзика завжди можна знайти на дорозі,- пояснив він злодієві.

Так впіймали облизня і ці два здодії.

І так щоночі будили злодії кума Суницю. Вони дзвонили, заходили до хатини і йшли собі, хоча й з порожніми руками, та задоволені знайомством із таким чемним, таким гостинним господарем.