Читати книгу - "Дожити до весни"

– Спочатку годиться зірку на небі побачити, а тоді вже кутю їсти, – сказала і відвернулася.

– А я вже бачив. Виглянув у вікно, а вона така… Ну, така, як ото квята7 червона розцвіла. Бо надворі ясниця8, сніг не падає і хмар немає.

– Це ти бачив. А я?

– Ото дурна! Як же ти побачиш? Я ж не можу її зняти з неба і сюди принести.

– Зате можеш вивести мене звідси.

– Не мона!

– Хоч на одну хвилинку!

– Не мона!

Анна затулила обличчя долонями. Він затупотів своїми непропорційно довгими худющими ногами, засопів, закліпав очима.

– А ти мене вже полюбила? Скажи, полюбила? Бо ж завтра Різдво, скоро мені женитися. А я по любові хочу, по-справжньому. Щоб як чоловік і жінка…

– Ні! – крикнула.

Якби отим коротким «ні», у яке вклала всю свою ненависть, можна було проштрикнути йому груди, вдарити в самісіньке серце… Але він і так аж сахнувся, вже не пополотнів, а позеленів. Що ж, хай лютує, хай б’є. Та «павук» раптом сів на табуретку і захлипав – спочатку жалісливо, по-дитячому, а потім голосніше, голосніше, аж поки плач не перейшов у виття.

– Як же тебе любити, коли ти не слухаєшся мене… – сказала стишено, налякана тим виттям.

– Я буду слухатися! Буду! Буду! – Він ще раз схлипнув і якось враз, за секунду заспокоївся, вишкірив зуби у посмішці.

– То відчини двері, випусти мене звідси. Давай удвох вийдемо. Ненадовго – тільки глянемо на небо і зразу ж повернемося назад. Хіба ти не знаєш, що на першу зірку на Святвечір загадують бажання? От ми і загадаємо. І тоді все буде так, як ти захочеш.

Ловила його на хитрість, як рибалка тупу рибину на гачок. Рибина гачок заковтнула, але підпливати не хотіла, вагалася, пручалася. Ну от, все-таки пішов до дверей. Дістав із кишені ключа, вже нібито й простягнув його до замка, але раптом хутко заховав назад.

– Ні-ні! Не підходь! Тобі не мона! Не мона виходити! Казьо розсердиться. Не мона Казя сердити, бо бити буде. От як станеш мею жінкою, весілля справимо, тоді вийдеш… В піст женитися не мона, гріх. Але завтра не буде посту. Казьо мені ще подарок привезе. Мо’, він уже приїхав? Ти не чула? Піду-но подивлюся. Побачу і попрошу. Ти знаєш, як просити? Треба стати на коліна й отако руки скласти. Я вмію просити.

– Який ще Казьо? Хто це такий? До чого тут він? Хіба ти мене цілий місяць для нього тримаєш? А як же наше весілля?

– Наше весілля… Наше весілля скоро… Після Різдва… Ти моя молода! Не Казьова… Нє! Не Казьова! Нє! Моя! Казьо… Він такий… Зараз… Я стану на коліна і попрошу… Вийдеш, побачиш зірку, а тоді… Тоді ми з’їмо кутю і ти мене полюбиш… До самої смерті. Так, як я тебе полюбив. Крепко-крепко. Я тобі лагодзінки буду приносити, шальоху9 куплю і пальто нове, бо твоє вже старе й тоненьке… Хіба мона в такому тоненькому зимою ходити? А Явдоха казала, що мене ніхто не полюбить. Дурна баба! Бабисько дурне! Як сало без хліба…

Він гримнув дверима, клацнув замком і зник.

Кутя так і зосталася незачепленою.

У четвер, на світанку, на піщаній лісовій дорозі, що вела від Старолісів до позицій корпусу генерала Реньє, з’явилися п’ятеро: чотири вершники у військових мундирах, на бойових конях першеронської породи, в яких витривалість французьких важковиків поєдналася з гарячою кров’ю арабських скакунів, і вершниця – у сірій, вишитій на грудях і рукавах свитці, запнута квітчастою шальохою з червоними китичками-френдзелями, на невеликому гнідому жеребчикові. Вони тихо вислизнули із Старолісів, коли там ще жодне вікно не блимнуло й жодні двері не рипнули. Минули кілька поселень, що визирали з ранкової імли – то ліворуч, то праворуч від лісової дороги – тільки блискучими банями церков.

У ямочки на дівочих щоках навіть найнеприступніші фортеці провалюються. Колись цей вислів ми з Даніелем почули у паризькому салоні мадам Рошé. Мені він дуже сподобався, а Даніеля розсмішив. Дані, до рук якого ладне було впасти не одне дівоче серце, своє вважав воістину неприступним. Тоді він виношував таємну думку про відмову від навчання в медичному університеті, втечу на війну, марив бойовими подвигами, славою і не обіцяв юним парижанкам нічого більшого за легковажний флірт. Що я могла сказати самовпевненому хлопчиськові? Що ще жоден із таких як він не оминув пастки, назва якій – кохання? Захоплений собою Дані тоді все одно не почув би мене.

І ось ця неприступна фортеця провалилася в ямочки, що так спокусливо тремтять на щоках юної чужоземки. Пірнула в них разом з усіма своїми вежами, бійницями та високими мурами.