Читати книгу - "Дожити до весни"

Я слухала його шепіт і дивувалася. Що це з моїм Дані? Невже й справді він ніколи не бачив таких синіх очей? Хіба справді ніколи не чув такого оксамитового сміху та не цілував таких солодких вуст? Спочатку ще вагалася: може, це черговий флірт, неймовірно, щоби поручник Паскаль так раптово й несподівано втрапив у власну пастку. І де? За тисячі кілометрів від Парижа. Ще сподівалася на це. Та марними були мої сподівання. Ніхто ж так не відчував його серце, як я. А воно вже говорило, що мій маестро не зможе далі жити без цієї світлокосої полісянки, що без неї йому світ немилий. Уночі, коли дівчина відчинила двері викраденим у Федора ключем, вони змовилися втікати. Вирішили просити Жана Реньє, щоб той відпустив Даніеля з війська й допоміг дістатися Франції. Дядько Жан, звісно, грубий солдафон, звиклий усе робити тільки за військовим статутом, але ж таки рідна кров. Мабуть, і він колись кохав. То невже не допоможе?

Ще на порозі сільської хати, у якій проходили прадьонки, Даніель вихопив поглядом Устинку з дівочого гурту. Він говорив саксонцям про дивну зіроньку, що, здається, падає йому просто в серце, дивлячись при цьому тільки на неї. Вона ж і бровою не повела, що зрозуміла, про що він. Його слова потішили її, та й по всьому. Бо якій же дівчині не подобається, коли її зіронькою називають? Але я знаю – закохалася Устинка в Даніеля щойно почула мій голос. Я співала про кохання, а її серце вторило мені. Тепер вона ладна їхати хоч на край світу – за ним, моїм Дані…

Працьовитий жеребчик не звик до вершника. Дівчина також ніколи не їздила верхи. Вишита поліською гладдю подушечка, припасована замість сідла, сповзала, Устинка перехилялася разом з нею і ризикувала впасти. Даніель підхопив її на руки, посадив поперед себе, міцно пригорнув. Тепер ми обидві тулилися до нього – вона до грудей, а я до плеча. Боже, як я ревнувала! Як болісно та шалено ревнувала! Аж плакати хотілося. Вже подумала, як би то зробити так, щоб ота причепа у квітчастій хустці пересіла назад на свого коника, на круглих боках якого теліпалися два її клунки з пожитками. Та цієї миті хтось схопив за вуздечку Даніелевого вороного першерона.

– Стій!

Я впізнала той парубочий голос – один із тих, що звучали під час нападу й арешту французьких вояків після прадьонок. А парубок уже цілився своїм карабіном Даніелеві в чоло. Дані миттю нагнувся до сідла, щоб дістати з присідельної кобури пістолет. Але багнет уп’явся йому в груди, а над головою з обох боків зблиснули мисливські ножі – на допомогу нападникові підскочили його побратими.

– І не рипайся! – зі злістю наказав той самий голос.

– Федьку, не смій! – закричала Устинка. – Не чіпай його! Це я сама так захотіла! І двері в олійниці відчинила, і хлопців випустила, і з власної волі поїхала з поручником. Я люблю його, Федю!

Ще з десяток одчайдухів, озброєних палицями, ножами та сокирами, оточили вершників. Саксонці навели на них мушкетони, проте Даніель наказав не стріляти. Зрозуміло, чому. Боявся, що коли його товариші вб’ють Устинчиних земляків, вона не простить йому цього. Та й як би він після того дивився їй у вічі?

– Ах ти ж, любовальниця10 французька!.. Коли ж ти вспіла так його полюбити, що ладна покинути рідну хату і за ним світ за очі їхати? А чим же я тобі не до шмиги? Хіба ж я хазяїн лідавий11 чи на тілі якийсь гандж маю? Чи не вгоджав тобі, як справдешній цариціімператриці? Пересідай на Орлика й хутко додому, там і поговоримо! – звелів Федір.

Устинка ніби й не чула, тільки міцніше притиснулася до Даніеля. – Відчепися від нього, стидомирнице!12 – Федір з такою силою смикнув за свитку, що Устинка ледве втрималася на коневі.

– Нізащо!

– Злазь, кажу! І то хутко!

– Не хуткай! Ти мені не чоловік, щоб командувати мною. І ніколи ним не будеш. А розлучите нас – втоплюся.

– Краще втопися, ніж хвойдою маєш стати…

– Но-но! Думай, що кажеш. Вона моя сестра. І не для того ми її повертаємо, щоб вона топилася, – сердито перебив хтось Федора.

– А якби тебе отак, Макаре… Якби твоя Галя… – Федір люто полоснув ножем по шкіряній торбі за плечима Даніеля і відскочив до дерева.

Я відчула чужі руки, грубі, зі шкарубкими пальцями й твердими, як залізо, нігтями. І тієї самої миті злетіла вгору. Федір розмахував мною так, наче збирався кинути якомога далі та розбити об стовбур дерева.

– Бачите цю червону ворожійку, цю відьму французьку? То дивіться востаннє. Бо зараз її вже не буде…

– Ой, Федірочку! Ой, голубчику! Не розбивай! Вона ж нічого не винна! Віддай її, прошу тебе! – заблагала Устинка й голосно заплакала.

– Добре, не розіб’ю, – начебто погодився Федір, спантеличений її сльозами. А тоді зареготав: – Ну то хай втопиться замість тебе. Клянуся, що ниньки вона піде на дно озера, як сокира!

Федір розвернувся і галопом помчав до села. Сторопілий від такого повороту, Дані пришпорив