Читати книгу - "Любов у спадок"

Ось так воно краще. Дівчина рішуче підійшла до скрині, одним рухом змела з неї напинало й відкинула важке віко. З темних надр дихнуло травами й неповторним запахом чистого біленого полотна. Колись, як вона була зовсім маленька, ця скриня здавалася Еріці повною справжніх скарбів… На жаль, тепер дівчина добре знала, що нічого скільки-небудь коштовного там нема. Всі пристойніші мамині сукні вже давно продані або перешиті на неї, а нових речей у скрині не з'являлося вже надто давно. Вони так збідніли, що, мабуть, могли вже позаздрити й церковним пацюкам.

У дівчини виникла здорова думка: в Хоїку не можна показувати своєї бідності, бо ніхто нічого за високою ціною в бідняків не купуватиме. Навіщо пропонувати голодранцям справжні гроші, якщо вони й так продадуть свій овес, аби тільки заробити бодай якісь копійки? Вона заходилася люто порпатися в скрині, викидаючи звідтіля старі, нікому не потрібні речі. Тепла накидка з овчини, плетені шкарпетки, шапка, в якій вона ходила взимку. Старий, але майже зовсім цілий плед у червоно-зелену клітинку. Все не те! Нічого не підходить! Білене полотно… На просту одежу, в якій ходили селянки, воно годилося. Дівчина замислилася, але потім також відкинула його. Ні, тільки не це! Якщо вона з'явиться на святі вбрана, як проста селянка з долини, з неї сміятимуться! А раптом там, на ярмарку, вони зустрінуть кого-небудь зі своїх шотландських родичів? Звичайно, вони давно вже не спілкувалися, але хтось із Рендолфів і Дугласів запросто може впізнати батька. І як вона постане перед ними в такому вигляді? Ця думка викликала в неї лють, і Еріка з іще більшим завзяттям полізла в скриню.

За якийсь час побачила її дерев’яне дно, але нічого вартого уваги так і не знайшла. Знесилена та вкрай засмучена, Еріка сіла просто на купу ганчір'я і заплакала. Вона витирала мокре обличчя колючим рукавом, але сльози лилися суцільним потоком і зупинити їх було вже неможливо. Дівчина почувалася несправедливо скривдженою, обділеною. Чому, ну чому в неї нема нової сукні? Навіть вертихвістка Енні, донька сільського старости, й та вбирається краще за неї! На минуле Різдво вона хизувалася новенькою сукнею та жовтими чобітками й було дуже кривдно…

Еріка знала, що в селі їх звуть «знатними голодранцями» — недарма все її дитинство проминуло серед сільських хлопчаків і дівчаток. Але хто ж винен, що так сталося? Дівчина злісно витерла сльози. Ну й нехай. Вона просто нікуди не поїде. Бідолашна обхопила руками коліна й застигла, щиро віддаючись своєму горю.

За дверима почулося повільне шаркотіння, далі стукіт.

— Еріко! Ти тут?

Кетрін, не чекаючи запрошення, відчинила двері й зайшли до кімнати.

— Я так і знала, що ти тут. Змусила мене так високо дертися…

Бабця тільки руками сплеснула, оглядаючи розгром у кімнаті своєї вихованки.

— О Господи! Дівчинко, що тут сталося? І чого це ти рюмсаєш?

Еріка мовчки потягла носом, але положення не змінила. Кет задріботіла до дівчини та схилилася над нею. Уважно подивилася на Еріку й похитала головою.

— Здається, я знаю, що сталося. Ох-хо-хо… — бабця зітхнула й присіла на лаву біля розореної скрині.

— Так! — не витримала Еріка. — Звичайно, знаєш! Мені зовсім, зовсім нема чого надягти туди, на цей ярмарок у Хоїк! І тому я не поїду!

Вона знову голосно потягла носом.

— Ну, це ми ще побачимо, — розважливо сказала Кетрін, гладячи її по голові. — Може, взагалі ніхто туди не поїде.

— Тобто як це — ніхто не поїде? — обурилася Еріка. Сльози її миттю висохли й вона вже гнівно дивилася на свою няньку.

— Я вважаю, що не можна вам туди вибиратися. Небезпечно це. Не діло задумав сер Родерік, — стара знову підібгала губи. — Дуглас недарма грозився, що зведе ваш рід до кореня. Хіба можна самим іти в лабети до шотландців, коли так неспокійно навкруг?

— Та ти що?! — вигукнула дівчина. — Хто нас там зачепить? У нас в сусідах самі шотландці, мою матір звали Ейлін Рендолф, ти забула, чи що? Та ми їм кревна рідня, — вона просто захлинулася від обурення. — Дуглас, ха! Дуже страшно! Та він уже все забув давно… Теж вигадала. Ти просто боягузка, Кет.

Стара похитала головою, сумно спостерігаючи за метаннями Еріки.

— Ні, дівчинко. Може, я й боягузка, але Вільям Дуглас не з тих, хто може забути свою клятву. Згадаєш мої слова, англійці ще наплачуться від нього. Для шотландця нема нічого важливішого за кревну помсту. І я боюсь, щоб не трапилося лиха… Ну, та я бачу, що вас із батьком не переконаєш. Той теж затявся — поїдемо, хай там що!

— Що може трапитися гірше за те, що є зараз! — запально сперечалася Еріка. — Поглянь на нас! Ми забилися в цю нору, ховаємося від усіх! Незабаром цей старий замок зовсім розсиплеться, привалить нас і ніхто не згадає про лорда Тейндела. Будь ласка, Кетрін, не треба відговорювати батька! — дівчина з благанням склала руки й притисла до грудей.

Бабця приплющила повіки, замислено пожувала губами.

— Хоча, якщо подумати, то ти й маєш рацію, — повільно сказала вона. — Нема чого вам, молодим, отут сидіти. Може, на тім святі тобі й нареченого підшукаємо…

Еріка нервово розреготалася.

— У тебе одне на думці! Так, звичайно, підшукаємо. Там саме знайдеться аматор городніх опудал, і я йому сподобаюся. Кет, скільки я казала тобі: не хочу заміж!

— А ми зараз подивимося, що можна придумати, — ніби й не чуючи її останніх слів, нянька на подив моторно підвелася з лави. — Ну-бо, поглянемо…