Читати книгу - "Темні уми"

способи. Власне, єдиний час коли нам було дозволено розмовляти одне з одним — це час перед тим, як у нашому боксі вимикали світло. А поза боксом — робота, покірність і мовчання. Але не можна ж роками жити серед людей, не придумавши власної потаємної мови, навіть якщо вона складається лише з усмішок і виразних поглядів. Але навіть сьогодні, на мить відірвавшись від начищування чи шнурування черевиків, чи пришивання ґудзиків до солдатських уніформ, можна було метнути погляд на дівчину навпроти — ту, котра напередодні сказала про тебе щось гидке, — це було промовистіше за всякі слова.

Власне, Фабрика не була справжньою фабрикою. Мабуть, краще було би назвати її Складом хоч би й тому, що будівля складалась лише з одного величезного приміщення, у якому над виробничою площею знаходилося щось на кшталт підвісного помосту. Будівельники вирішили, що тут буде достатньо чотирьох великих вікон — на західній і східній стінах, але оскільки взимку приміщення не опалювалось, а влітку кондиціонери не працювали, то ці вікна більше пропускали всередину холоду, ніж сонячного світла.

Табірні наглядачі намагались облаштувати все якомога простіше, відтак уздовж усього приміщення на вкритій пилюкою бетонній підлозі столи були вишикувані рядами. Того ранку на Фабриці нас працювало кілька сотень, усі Зелені. З підвісного помосту за нами наглядали десять ССПівців, кожен зі своєю чорною гвинтівкою. Ще десятеро знаходилися з нами.

Відчувати, як за тобою зусібіч стежать чужі очі, нервувало не більше, ніж зазвичай. Але напередодні я погано спала, хоча до цього цілий день пропрацювала в саду. Я заснула з головним болем, а прокинулася вся розбита приступом лихоманки, від чого у голові туманилось, а на додачу — почало дерти в горлі. Здавалося, що мої руки разом із пальцями геть задерев’яніли.

Я знала, що справи кепські, проте, немов потопельник, намагалася втриматися на плаву. Що краще я намагалась працювати, силкуючись, так би мовити, тримати голову над водою, тим знесиленішою і повільнішою я ставала. Через якийсь час навіть просте стояння було понад мої сили, відтак мені довелося зіпертися на стіл, щоби не шубовснути чайкою вниз. Зазвичай у таких ситуаціях я примудрялася працювати зі швидкістю равлика. Зрештою, нічого надважливого нам все одно не давали, та й терміни для виконання робіт були терпимі. Всі ці наші роботи були лише імітацією діяльності, що мала на меті чимось зайняти наші тіла й умертвити нудьгою наші уми. Сем називала це «примусовою рецесією» — хоча нас випускали із боксів і «фабрична» праця не була настільки важкою чи втомливою, як у саду, проте ніхто не мав охоти потрапляти сюди.

Надто коли поряд з’являлися підбурювачі.

Я відчула спиною його присутність задовго до того, як він почав перераховувати переді мною сяючі ваксою черевики. Від нього смерділо приправленим м’ясом і машинним мастилом, що стривожило мене ще до того, як я вчула запах сигарет. Я намагалася випростатись під ваготою його погляду, хоча почувалася так, немовби він ткнув мені поміж лопаток свої кулаки.

«П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять…» Як їм вдавалося, щоби навіть звичайні цифри звучали як насміх?

У Термонді нам не дозволяли торкатися солдатів, але це не означало, що їм заборонено торкатися нас. Чоловік підійшов на два кроки ближче. Торкнувшись носаками своїх черевиків — таких самих, як ті, що стояли на моєму столі, — зап’ятків моїх звичайних білих сліпонів. Коли ж я промовчала, він поклав на плече руку, начебто розглядаючи мою роботу, і притиснувся до мене. Заникайся, — мовила я сама до себе, згорбившись і дивлячись тільки перед собою, — заникайся і зникни.

— Це все до одного місця, — проричав за спиною солдат. Від його тіла йшло стільки тепла, що ним можна було би обігріти всю будівлю. — Ти все робиш неправильно. Дивися і вчися, дівко!

Тільки зараз я вперше скоса глянула на нього, коли він вихопив з моєї руки замазану поліролем ганчірку і присунувся ще ближче. Чоловічок виявився куцим, лише на дюйм чи два вищим за мене, з носом-оцупком і щоками, які, здавалось, ляскають із кожним його вдихом-видихом.

— Отак треба, — казав він, протираючи взятий черевик. — Дивись на мене!

Фокус полягав у тому, що нам, крім усього іншого, забороняли дивитися солдатам просто в очі.

Я почула притлумлений смішок — не дівчат, а ССПівців, котрі встигли зібратися за його спиною.

Я почувалась так, ніби закипаю зсередини. Надворі був грудень, отже, температура на фабриці не перевищувала чотирьох градусів тепла, проте по моїх щоках струменів піт, а з горла виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла відірватись від своєї роботи, але я помітила, як вона час від часу позиркує в мій бік, силкуючись оцінити ситуацію. Вона червоніла від люті, що хвилею здіймалась з шиї до обличчя, тож я могла лише уявити, які слова вона притлумлює в собі. Її кістлявий лікоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.

А потім я відчула, як той самий солдат за моєю спиною погладжує мою руку і плече, одночасно обережно і болісно повільно ставлячи на мій стіл черевик.

— А ось ці черевики, — повільно промуркотів він, копнувши пластмасовий контейнер, в якому лежало вже готове взуття, — ти зашнурувала?

Якби я не знала, як мене за це покарають, то я б розридалась. І що довше я там стояла, тим дурнішою і присоромленішою почувалась, але не могла зронити навіть словечка. Не могла поворухнутися. За зціпленими зубами мій язик наче набряк, ставши вдвічі більшим, ніж зазвичай. Думки в моїй голові настирливо зумкотіли, утворюючи одне каламутне хмаровиння. Перед очима все пливло.

І знову іржання за спиною.