Читати книгу - "Телефонна пригода"

— З усіма вигодами буває тільки чотирикімнатна.

— Ну, знаєш!

— Знаю. А машина є?

— «Запорожець».

— У мене трикімнатна і «Жигуль». Обміняємо на чотирикімнатну і «Волгу». Поезія простір любить…

Ікс загнуздано стрепенувся.

— Ти не дуже… Існують такі поняття, як талант, як ім’я, як слава, нарешті…

— Хіба я проти, любий? Уявляю… Колись… Пам’ятник з білого мармуру… І люди читають моє і твоє ім’я… Я знаю, нам поставлять!

— Мені — можливо, — криво посміхнувся поет. — А тобі навряд чи…

— Ти порядку не знаєш! При таланті й дружину прихоронюють. Маю повне право на місце. Та не кривися, на пам’ятник я вже назбирала…

— То йди за пам’ятник, а не за мене! — верескнув поет.

— Ой, які ви усі пости нервенні та чувствительні! Усе моє багатство — твій таланті

— А! — посміхнувся Ікс. — То інша справа…

— Так! Твій талант! — очі Надії зблиснули справжнім натхненням. — Хай спробує хто у книгу скарг щось шкрябнути! Ах, бидло, скажу! Думаєш, перед тобою нещасна жертва? Я сама поетеса! Законна половина прославленого Ікса! Пиши! А мій тебе так у саржі розпише, що діти твої прізвище змінять! Пиши, пиши — і взнаєш, на що здатний справжній талант!

Вибрався з театром на гастроль.

А в аеропорту, як завжди, — нелітна погода. Залітаю в буфет. А там — культурна молодь. Конєшно, впізнали. Конєшно, приємно.

Тягнуть попід руки до стопки. Бо люблять театр. Наш.

Я пручаюсь, але не дуже. Бо люблю молодь. Нашу.

— Хлопці! Ставлю сам! — речу.

— Ні в жисть! — скандують.

Перший тост, конєшно, за мене.

Другий, конєшно, за женщин.

Потім пішло «на «біс».

— Покажіть перевтілення! — просять.

— Сипо-кійно! — речу. — Закусюйте, хлопці. Бо усі перевтелющимось…

І наврочив.

Прокидаюсь, бо дюдя. Холодно, як на Полюсі. Софіти світять. Що за мізансцена?

Кліп сюди. Кліп туди.

Зліва лежать мужчини. Голі.

Справа лежать женщини. Голі.

Посередині лежу я. Геть голий. Лише на нозі номерочок теліпається.

Лап попід себе. Мармур!

Слава богу, думаю, уже живим акторам пам’ятники ставлять!

Ні! Щось не те. Господи, куди ж це я залетів?

Сипо-кійно! Оно віконце. Загратоване.

Що у віконці?

Человек при берданці.

— Любєзний! — тарабаню в шибку. — Випусти мене звідси. Бо ввечері мені тре грать п’єсу. На моральну тему.

Человек обертається. Руку до лоба дере. Ружжо надає. Человек падає.

Нервенний…

Що діяти?

Відкручую з ноги паперочок. Підношу до очей і читаю:

«Номер сімнадцятий. Труп неопозпаний».

Сипо-кійпо! Я в морзі. Гутен морген!

І сам, конєшно, від страху, від отих голих мертвих тіл втратив свідомість.

Така драма. Затим трагедія. На профкомі мене розбирали.

Тільки один заступився. Він у нашому театрі подлецов грає.

— Безобразіє! — виступив. — Живого актора в трупарню засунули!

Конєшно, зразу вліз режисер. З ремаркою, дракон!

— Живого? — говорить. — Ха-ха! П’яного в смерть. Ще й підмерзлого. Його як мамонта, — каже, — в сугробі знайшли! Діждалися нарешті,— каже, — безсмертного актора!

Отакий, товаришочки, водевіль зіграв,

— Добре, що не в ящик.

Двоє дядьків, видублених вітрами і сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспний аграрій».

«Селяни», — визначив бармен. Але нічим не виказав свого подиву.

Селяни вперлися на почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.

— Добре сідало, — сказав русяво-сивий, фундаментально вмощуючись на гвинтовому сидінні.

— Ти схожий на орла, дорогий, — схвалив чорняво-сивий.

— Може, на курку?

— Як мінімум, на бойового кочета, дорогий.

— Ти втішив мене, Іраклію, — сказав русяво-сивий.

— Твоя втіха — моя втіха, Остапе, — відповів чорняво-сивий, виконавши оберт на сідальному механізмі.

— Закусимо, Іраклію?

— Ти читаєш мої думки, Остапе.

— Поруч із пансіонатом функціонує їдальня, — повідомив бармен.

— Я поважаю їдальні, які функціонують, — сказав Остап.

— Чудова їдальня, — сказав Іраклій,

— Особливо мухи, — сказав Остап.

— Чудові мухи, — підтримав Іраклій.

— І черга, — сказав Остап.

— Чудова черга, — потвердив Іраклій.

— Як на елеваторі, — сказав Остап.

— На елеваторі менша, — заявив Іраклій.

— Там і мухи менші, — сказав Остап.

— Там не мухи, а якісь ліліпути, — погодився Іраклій.

— Інша справа в їдальні.

— Ніякого порівняння, дорогий!

— Ви з нашого пансіонату? — поцікавився бармен.

— Ти з нашого пансіонату, Остапе? — поцікавився Іраклій.

— У мене є деякі підстави позитивно відповісти на твоє питання, Іраклію.

— Я вірю, тобі, дорогий, як собі.

— Ти порадував моє серце, Іраклію.

— Ми з нашого пансіонату, — повідомив бармена чорняво-сивий.

— Хіба ми не схожі на завсідників «Колгоспного аграрія»? — спитав русяво-сивий.

— Серпень — не сезон для селян, — ухильно відповів бармен.

— Кому потрібен цей серпень? — підтримав Іраклій.

— Моє тіло проситься в лютий, — сказав