Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

я ще не звикся з нормальністю всього, що відбувалося перед моїми очима, йшло своїм ладом і до, і після, і незалежно від мого приїзду. Бо ж дивився, як на атракцію, хоч не було воно ні кіном, ні музеєм, ані чимось показовим. Не призначалося для споглядання і взагалі ні для чого, а просто собі жило, як Франківськ, Велика Кам’янка, Київ.

У дитинстві більшість України була для мене лиш умовно справжньою. Окрім Галичини, яку трошки знав. Ворохта, Верховина, Манявський скит і т. д. Це я бачив, мацав, а значить, усе воно існувало. Але були також мапи, була географія двічі на тиждень. А там — Київ, Суми зі своїм заводом «Шостка», Донбас, Лисичанський нафтопереробний і Луганський локомотивний... Там була моя Україна, що існувала на рівні книжок, фотографій, телевізора і абсолютної віри у їхню правдивість. Сприймалася десь так, як Царство Боже або потойбіччя. Коли вже я приїхав до Луганська, то роздивлявся його, як малюк нову іграшку. «Ага, це він і є — Луганськ. Це так тут люди живуть, ходять, їдять. А це так вони говорять російською»[3].

Що вже казати про Казахстан.

Ми їхали до Бейнеу близько п’яти годин і майже завжди пустелею. Пряма дорога, а обабіч піски — скільки вистачить зору. На всі чотириста з гаком кілометрів — один раз повернули. Коли траплялися ріденькі кубельця колючок, то невдовзі нам випадало бачити верблюдів, а іноді навіть корів! Худоба значила, що неподалік має бути село, і воно таки нам з’являлося, якщо було попри трасу. Села вносили в ідеально плоский пейзаж різноманітність форми, але навряд чи кольору, бо зблідлі казахські хати з плоскими дахами зливалися з піском. Іншою була тільки техніка: сині, зелені старі вантажівки і трактори, а подекуди й досить таки небідові джипи. З іншого боку, наявність авт загалом не розвіювала враження сірої вбогості й віддаленості від усього, окрім власного єства і села. Казахстан — це простір. Мені здавалося, що країна має величезні площі, придатні хіба для буття на мапі.

Бейнеу знаходилось за п’ятьма годинами дороги, пісків, одноманітності, спраги, жадібного чаю у Кульсарах, на краю світу чи принаймні Республіки Казахстан.

Коли під’їздили до міста, звіявся сильний вітер і пісок носило перед автобусом, як мжичку високо в Карпатах. Надворі потемніло. Рівне м’яке видиво стало пошарпаним, м’ятим, ніби щойно випрані речі. Рвані хмари, повітря, земля. Дощу не було.

Ми пішли на вокзал і взяли квитки до Кун-ґрада — міста по той бік пустелі й кордону. Здавалося, там почнеться «той світ». Якоюсь мірою так і було, бо там — Центральна Азія, котра за бар’єром, за Росією та східним Казахстаном. Далі за все. І якщо Волгоград був для наших мандрів лише вступом, зав’язкою, брістольським портом в «Острові скарбів» чи Мойсеєвим берегом Червоного моря, то казахські степи і пустелі — буферною зоною, коли розумієш, що вже вляпався. Тоді Кунґрад — це коли вляпався остаточно, прийшов, хоча йти доведеться ще дуже довго. Або так: Бейнеу — ворота до Кунґрада. Тут починається дорога до місця, де є відчуття, що початок давно вже минув. І якщо зараз мені двадцять сім, то Бейнеу — це коли виповнилась двадцятка.

Пісок відчувався у роті, очах, бив по обличчю. Увесь час доводилось мружитись. Я сушив собі голову, де нам подітися на ніч. Аби це якось вирішити, ми навмання блудили вуличками, придивлялися й розпитували людей.

Ноги не мали твердої землі під ногами, це було так, наче ходиш пляжем у кросівках. Так мала би виглядати буря на будівництві: сіра курява понад будинки, майже немає дерев, геть немає трави, лишень голі стіни, затвердла до бетонного стану земля, нічим дихати, і де б не сів або сперся — все рівно будеш у пилюці.

Ніхто не міг порадити нічого путнього, бо розбити намет на вулиці — марна справа. Навіть якби вдалося в землю позабивати кілки, вітер легко зірвав би нашу домівку. Знайшли готель. Сподівалися, що дешевий, та все одно там ані вільних місць не було, ані закритого дворика під намет. Лишитися в холі не дозволяли. Напрошуватись до когось додому ми поки що не хотіли, мали це за крайній варіант.

Врешті повернулися звідки й прийшли — до автовокзалу. Зовсім недалеко знайшлась чайхана «У Рустама», великий двір якої оточений щонайменше двометровою бетонною стіною. Значно пізніше до мене дійшло, що мур тут невипадковий, що його звели спеціально для захисту від вітрів. Але тоді я про це не думав, тільки ласо дивився на м’яку землю. Господарі, як виявилось, виливали туди помиї.

Замовили їсти. Шурпа, борщ, багато хліба, якого просто приносять скільки треба і не враховують. Місцеві, мабуть, дуже би дивувалися, що можна платити за кожну тоненьку скибочку. Тут ми вперше в Азії спробували супи місцевої кухні й напилися чаю з молоком. Кілька разів спітніли. Запитали дозволу розбити намет. Усе гаразд. А поки стемніло, побалакали трохи з господаркою і розповіді її підтвердили, що життя тут справді суворе. Вода немісцева й недобра. Вітри — часто. Подібна піщана буря — то звична справа для цього міста. Взимку холодно і майже постійно мете.

Я знову згадав про дівчину, що зустрічала з автобуса свою подругу чи то родичку. В неї ж усе тут. Вона не дивується піскові в обличчя і звикла ходити безтравними жовтими вуличками. В неї трохи інакші їжа та одяг, а все решта, за винятком якихось дрібниць, таке саме. Людина добре живе, де живеться. «Сонце і місяць одні, де б ти не був», — сказав мені один чоловік із Таджикистану.

Якби я тут виріс, то навряд чи кудись би виїхав. Жити