Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

— Ох і шибеник ти у мене, ох і шибеник!

Так, батько мене просто обожнював. Моя мати була сеньйорою, котра не дуже-то вирізнялася розумом, але мала велике серце, вона була дуже довірливою, щирою, жалісливою — берегиня домашнього вогнища, котра, попри те, що була красивою, і скромною, була ще й багатою. Однак понад усе боялася грому та чоловіка. Чоловік був її богом на Землі. Моє виховання складалося зі співпраці цих двох створінь: воно, якщо й мало якісь позитивні сторони, в цілому було хибним, неповним і почасти шкідливим. Мій дядько-канонік, час від часу робив зауваження своєму братові. Він говорив, що той давав мені більше волі, ніж науки, і більше любові, аніж строгості, проте батько відповідав йому, що запроваджував у моєму вихованні систему набагато досконалішу, ніж загальновживана. Зрештою, дядько залишався при своїй думці, батько — при своїй.

Окрім спадковості та виховання, суттєвий влив має ще й домашнє середовище. Ми вже бачили батьків, давайте поглянемо на моїх дядьків та тіток. Дядечко Жоау жив з шиком, говорив з гумором, в кишеню за словом не ліз. Ще коли мені не було й двадцяти років він дозволяв собі розповідати мені історії, реальні чи вигадані, сповнені непристойностей чи сороміцьких подробиць. Він не звертав уваги на мій вік так само, як не зважав на сутану свого брата. Єдиною відмінністю було те, що той інший дядько швиденько втікав, коли Жоау розпочинав розповідати якусь непристойну історію. А я ні. Я лишався, хоча спочатку нічого й не розумів, потім потроху до мене доходило, а згодом мені це видавалося дуже кумедним. Врешті-решт, кого він шукав, так це мене: я йому дуже подобався, він мене пригощав солоденьким і вів на прогулянку. Вдома, коли він був у нас кілька днів, я часто заставав його десь у глибині садиби, у пральні — він там вів розмови з рабинями, котрі прали одяг, а він розповідав оті срамотні історії, зі смішками і приказками, його перепитували, а потім всі реготали. Цього всього ніхто в будинку не чув, бо пральня була далеко. Чорношкірі служниці — у самих спідницях, підв’язаних на стегнах[27], — одні біля корита, інші надворі, нахилившись над одягом, який прали: намилювали, викручували та розправляли його, водночас жартуючи з дядьком Жоау. Час від часу вони вигукували:

— Святий Боже! Цей сеньйор Жоау — чистий тобі біс!

Геть іншим був дядько дядько-священик. Цьому була притаманна стриманість і чистота. Такі риси, однак, не підіймали на велику висоту його духовність, скорше вони компенсували посередність його духу. Це не був той чоловік, що осмислює суттєву частину релігії, він бачив лише зовнішній її бік: ієрархічну структуру, їхні превелебності, поклони. Він радше йшов до ризниці, ніж до вівтаря. Його більше тривожило якесь недовиконання узвичаєного ритуалу, ніж порушення заповідей Божих. Зараз, коли минуло вже стільки років, мені важко сказати, чи зміг би він розпізнати який-небудь фрагмент з Тертуліана[28], чи зміг би він викласти без запинки історію Нікейського символу віри[29]; проте ніхто під час святкової служби не знав краще за нього, як виявити повагу до присутніх там офіційних осіб. Стати каноніком — було єдиним заповітним бажанням у його житті. Милостивий, суворий у дотриманні традицій, ретельний у дотриманні всіх приписів, м’який, боязкий, поштивий перед старшими по рангу; у нього були певні чесноти, де його можна було ставити за взірець, проте йому були абсолютно невластиві сила й наполегливість у прищепленні чеснот іншим.

Я вже нічого не говоритиму про свою тітку по материнській лінії, дону Емеренсіану, яка, окрім усього іншого, мала в мене найбільший авторитет. Саме цим вона відрізнялася від інших. Проте вона прожила з нами не дуже довго, десь років зо два. Інша рідня та деякі інші близькі нам люди не варті того, аби про них щось писати. У нас нічого не було спільного в житті, проте час від часу ми з ними не бачилися досить тривалий час. Що важливо, то це загальний стан домашньої атмосфери. Про неї я вже написав — доволі прості характери, любов до зовнішнього блиску, до гамірного життя, слабка воля, потакання усім моїм примхам і все таке інше. На такому ґрунті й із такого гною й виросла оця квітка.

Однак я не хочу йти далі, не розповівши коротко про один пікантний епізод 1814 року. Мені тоді було дев’ять років.

Коли я народився, Наполеон уже перебував у розквіті своєї слави і влади. Він був імператором, яким захоплювалися. Мій же батько завдяки силі переконання інших членів нашого благородного товариства врешті-решт дійшов висновку, що той негідник і відчував до нього суто ментальну ненависть. Саме це й було причиною запеклих суперечок у нашому домі, бо мій дядько Жоау — не знаю, чому саме, чи то з класової солідарності, чи за спорідненістю за фахом — вибачав тому його деспотизм і в цілому захоплювався ним, а мій батько був незламно ворожим до корсиканця. Інші ж родичі ділилися на два табори: от з чого й виникали розбіжності та сварки.

Коли до Ріо-де-Жанейро дісталася новина про перше падіння Наполеона, звісно ж, у нашій домівці сталася гучна сварка, проте без усіляких жартів та наруг. Переможені, свідки загальної радості, вважали більш прийнятним мовчати; деякі ж пішли далі й почали плескати в долоні. Народ, від щирого серця веселий, не шкодував емоцій для вираження своєї любові до королівської родини. Влаштували феєрверк, салют, співали Te Deum[30], був кортеж і вигуки радості. Я ж крокував зі своєю новою