Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Він стане каноніком, може піти й ще вище, втім, не хочу наперед загадувати, проте мене не здивує, якщо Богу буде угодно зробити з нього єпископа... Справді, чому б йому не стати єпископом? У цьому нема нічого неможливого. Що скажеш на це, брате Бенту?
Мій батько всім відповідав, що я стану тим, ким Бог захоче. Він підкидав мене вгору, ніби хотів мені показати місто і світ, у всіх запитував, чи я на нього схожий, чи розумний я, чи гарнюк...
Я розповідаю про це все так, як мені пізніше розповідали. Також я пропускаю велику кількість дрібниць, що мали місце того знаменного дня. Я знаю, що подивитися на мене приходили сусіди, або ж просто знайомі слали вітання з новонародженим, і що протягом перших тижнів наш дім відвідало чимало гостей. Не було в домі такого стільця, якому б не довелося тримати на собі гостей, чимало піджаків та черевиків провітрилося під час прогулянок до нашого дому. І якщо я вже не розповідаю про подарунки, поцілунки, вияви захоплення та благословення, то лише тому, що якби я все це описував детально, то кінця цьому розділу не було б, а його таки треба закінчувати.
Крім того, я не можу вам розповісти нічого про свої хрестини, бо мені нічого такого не розказували, хіба те, що свято з цього приводу було одним з найгучніших наступного, тобто 1806 року. Хрестили мене в церкві Святого Домініка, у вівторок у березні, день був ясним, небо чисте і світле, хрещеними стали полковник Родрігеш де Матуш і його дружина. І він, і вона походили з дуже древнього роду з Півночі, і насправді кров, що текла в їхніх жилах, була благородною, колись її пролили у війні проти Голландії. Гадаю, що імена своїх хрещених були першими, котрі я вивчив і промовляв особливо кумедно, чи, може, тим виявляв свій ранній талант, бо не було такого випадку, щоб, коли хто-небудь новий з’являвся в нашому домі, мене не примушували сказати, як звуть моїх хрещених.
— Ну ж бо, синку, скажи цим сеньйорам, як звати твого хрещеного батька.
— Мого хрещеного? Його звати високоповажний сеньйор полковник Паулу Важ Лобу Сезар де Аради-і-Соуза Родрігеш де Матуш; а мою хрещену — високоповажна сеньйора дона Марія Луїза де Маседу Резенди-і-Соуза Родрігеш де Матуш.
— Який розумний цей хлопчик! — вигукували слухачі.
— Дуже розумний, — ствердно кивав мій батько, і його очі наповнювалися сльозами гордості. Він гладив мене по голівці, лагідно на мене дивився, з любов’ю та гордістю за нас обох.
Коли саме я почав ходити, не знаю, проте, звичайно ж, раніше, ніж того очікували. Можливо, то квапилася природа, мене рано примушували стояти, тримаючись за стілець, підтримували, обхопивши під пахвами пелюшкою і простягували мені дерев’яного візочка:
— Ну ж бо сам, Ньонью, сам-сам, — говорила мені няня. А я, почувши дзвіночок у руках матері, що ним вона калатала переді мною, йшов вперед, звідси туди, звідтіля сюди. І я почав ходити, напевне поганенько, проте пішов і так почав ходити сам.
Розділ XI. Дитина — то батько чоловікаЯ підростав, і в цьому родина не брала участі, я ріс природно, як ростуть магнолії чи коти. Можливо, коти не такі хитрі, як я, і, звичайно ж, магнолії не такі рухливі, яким я був змалечку. Якийсь поет[26] сказав, що дитина — то батько чоловіка. Якщо це так, то давайте подивимося на деякі риси дитини.
З п’ятирічного віку я вже заслужив прізвисько «Чортеня, а не дитина», і справді я таким і був; свого часу я був одним із найшкідливіших — бешкетник, кмітливий, нахабний і норовливий. Наприклад, одного разу я розбив голову одній рабині, бо вона бач не дала мені ложку кокосового десерту, котрий саме готувала, і навіть не вдовольнившись цим, я всипав жменю попелу в посуд, де був той десерт, а потому побіг до матері й поскаржився на рабиню за те, що вона зіпсувала десерт «на зло всім, просто такий собі жарт». А було мені тоді лише шість років. Пруденсіу, чорношкірий хлопчик, що жив у нашому будинку, був моїм коником мало не щодня: він ставав навкарачки, а я його гнуздав, — це щоб його гальмувати, залазив йому на спину, підстьобував його, щоб він скакав, і гасав без кінця туди-сюди, і той хлопчик мені підкорявся — інколи навіть стогнав, проте слухався і жодного слова супроти не сказав, або щонайбільше: «Ой-ой, Ньонью!», на що я відповідав: «Заткнись, тварюко!» Заховати капелюхи гостей, розсипати на голови поважних присутніх клаптики паперу, смикати гостей за кіски перук, лоскотати руки поважним дамам і сила-силенна «звершень» подібного ґатунку були проявами мого невгамовного норову, проте мушу вважати, що також це було вираженням мого міцного духу, бо мій батько щиро захоплювався такими моїми витівками і, якщо іноді і сварив мене у присутності інших, то робив це чисто формально; а потім цілував мене за скоєне.
Ти ж, читачу, не роби висновку, що до кінця свого життя я тільки те й робив, що бив голови іншим чи ховав капелюхи, проте правда була в тому, що я лишився впертим і ставився до людей зневажливо. Якщо не ховав капелюхи, то все ж інколи таки смикав гостей за кіску перуки.
Також мені було до вподоби розглядати прояви людської несправедливості, я намагався її пом’якшити, пояснити, упорядкувати, частково зрозуміти, проте не за жорсткими схемами, а відповідно до обставин і місця. Моя мати настановляла мене на свій лад, вона привчала мене розказувати напам’ять деякі настанови та молитви, однак я відчував, що більше, ніж молитви, мною керували емоції та кров, а гарні приписи, які мали би примусити мене добре себе поводити, втрачали свою силу наді мною і залишалися порожніми фразами. Вранці, перед тим, як з’їсти ранішню кашу, й увечері перед сном,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Браса Кубаса», після закриття браузера.