Читати книгу - "Мед з дікалоном"

тов. Грибенка, який розтягнувся на виході з міста у довжелезну валку, зустріла з вигідних позицій кулеметна півсотня січових стрільців отамана Соломона Завбермана. Рештки полку, що втікав порожніми полями, покинувши гармати і більше трьох десятків возів революційно експропрійованого майна та військової амуніції, були вщент вирубані посланим на ліквідацію прориву полком кінних гайдамаків.

Надвечір місто облетіла звістка про те, що сьогодні вранці стотисячна Галицька Армія форсувала Дністер і розпочала бойові дії проти червоних, та про початок загального наступу українських армій...

Мед з дікалоном

Працюючи з розсекреченими архівами СБУ, що стосувалися часів громадянської війни, я віднайшов вельми цікавий документ — кілька списаних від руки і пожовклих од часу аркушів паперу. Він не стосувався предмету моєї розвідки, та можливо, його зміст може видатися цікавим сучасному читачу.

— На молітву шапкі далой! — гримить голос поруччіка Крігге. Ми усі скидаємо кашкети і хрестимося під гнусаве бубоніння отця-капелана.

Наш взвод у мішковитих, непідігнаних одностроях — цілковитий набрід, люд невійськовий. Здебільшого гімназисти або дрібні чиновники. Одним словом, видовище, напевно, вельми кумедне. Мені нещодавно дали нове військове звання — єфрейтор та значок «за отличную стрельбу», і тепер я замєстітель командіра взвода. За інших обставин я б добряче покпинив би з цих вояків, та зараз більше хочеться посміхнутися на кутні зуби.

Взагалі я — колишній офіцер, лейтенант флоту. Того страшного листопада 1918 був поранений під Моозундом і потрапив у шпиталь у далекому Петрограді. А далі — екзальтований скоморох Керенський, божевільний сифілітик і германський агент Ленін, дибенки-криленки — п'яні погромники у чорних бушлатах... Я порвав і викинув у каламутні води Фонтанки свій офіцерський білет і скерування на лінкор «Святой Павєл», зірвав золотаві погони і виміняв у одного знайомого братішки свою франтову офіцерську шинелю на матроський бушлат і безкозирку, та й із Божою поміччю живим повернувся додому, на Україну.

— В колону по трі становісь,— знову горлає Крігге. Нам видають по тридцять набоїв до цих архаїчних французьких мушкетів, мабуть, із часів кримської кампанії. Що ж, яке військо — така й зброя. Зажилив жмикрут Денікін для нас добрих гвинтівочок.

Наче красномовний Святослав-Завойовник, тримає промову наш командир, єго вискобородь поруччік Крігге.

— Наша рота должна прівєсті к повіновєнію дерзкіх і безбожних малоросійських крєстьян, етіх хохлацкіх башибузуков і малоросійскіх ірокезов, коториє, поправ устої нашого государства — православіє, самодєржавіє, народность — і заразившись большевіцко-гайдамацкім духом, воссталі протів законной власті. За вєру, царя і атєчєство, пуля — дура, штик — молодєц. Впєрьод, чудо-богатирі,— і вказавши абстрактно шашкою кудись на захід сонця, заволав: — Шагом арш!

Ми цілісінький день волочимо натерті в кров ноги курним степовим шляхом. Не інакше, як ідемо на хутори. Холера, чого-чого, а воювати за вєру-царя-атєчество з безбожними малоросійськими селянами мені зовсім не хотілося, навіть попри таку стрімку військову кар'єру. Спитаєте, як я опинився в Добрармії? Сам з'явився до військового комісара, щоб не потрапити під мобілізацію. Вольноопреділяющихся переважно залишили в місті в різних охоронних та комендантських ротах, мобілізованих же одправили десь під Орел і Царицин — в саме пекло війни. А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними.

Взагалі багато вже тут пройшло різних властей. Усе змінювалося із калейдоскопічною швидкістю. Спочатку були червоні — ходили строєм у шинелях із червоними бантами і співали Інтернаціонал. Мабуть, ці співи мали якесь містичне значення, на зразок індуїстських мантр, бо після них на базарах щезли продукти і знецінилися гроші. Ще вони носили всілякі гасла на червоних полотнищах. Здебільшого починалися «Да здравствуєт» (по-нашому — «Хай живе») або «Долой» (по-нашому — «Геть»). «Хай живе партія більшовиків», «Хай живе вічна дружба міського пролетаріату з товаришами селянами», «Партія більшовиків — покращення вашого життя вже сьогодні», «Геть жовто-блакитну чуму»... Та попри цей мартопляс, лютувала чрезвичайка, хапали і розстрілювали просто так, за найменшої підозри. Почалися голодні часи. Тоді я вночі ходив на хутори і виміняв грамофон та кілька платівок на мішок борошна. Якби зловив патруль — розстріляли б на місці як спекулянта.

Потім більшовиків вибили якісь вусаті дядьки в кожухах. По місту валялися трупи в шкірянках і шинелях з червоними бантами.

Повстанці обходили кожен двір, виловлюючи ненависних комісарчуків. Завітали й до нас до хати.

— Добридень вам. Скажіть, ви часом не комунія? — ввічливо запитав дядько з обрізом.

— Ні,— якось непереконливо відповів я.

— Та тобі що, геть повилазило, образів святих не бачиш? — прикрикнула на нього моя старенька мати.

Вони зняли кудлаті шапки і перехрестилися.

— Хлопці, може, по стаканчику? — запитав я.

Старший потупцявся, та не витримав.

— Ет, якщо в добрих людей, то можна.

Тоді горілки усім не вистачило. Зависла неприємна тиша. Я згадав про пляшку лікеру, що колись, іще до війни, привіз із Марселя, коли ходив на «купцях».

— Ти диви, яке ж воно добре — як мед з дікалоном,— із захватом промовив дядько, витираючи рукавом вуса.

Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі й задерикуваті французькі морські піхотинці. Вони рішучо і швидко стусанами розігнали кволу і нечисельну демонстрацію місцевого пролетаріату із транспарантами «Антанта — геть».

Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл — грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, напевно, у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську