Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

всі громадянські права лише за тридцять років до того, як народився Райх, — із прийняттям Австрійської Конституції 1867 року, яка врешті поклала край феодальним обмеженням та репресіям, що тривали століттями. Він згадував, як ще дитиною бачив, що його дідусь вдавав, наче постував на Песах[10], але насправді його сім’я ніколи навіть не пробувала симулювати дотримання єврейських звичаїв: одного разу Райха послали до місцевого храму, аби той тишком покликав свого дідуся на обід, і Райх, нескромно так, загорлав прямісінько під час служби, аби покликати діда до трапези. Його виховували у світській, німецькомовній родині (перепис населення від 1931 року вказав, що для 79 % єврейських жителів регіону іврит був рідною мовою){21}, а його батько, який вважав, що асиміляція — це ключ до соціального прогресу, не упускав можливості покарати його за те, що той, бува, використовував фрази на ідиші.

Як стверджує історик Енсон Рабінбах, формуючи у Відні свою двохсоттисячну фракцію, ортодоксальні галицькі євреї у своїх довгих чорних каптанах та крислатих капелюхах виділялися з-поміж інших мешканців міста і стали цапами-відбувайлами для суспільного обурення, яке поселилося в місті швидше, аніж вони: «Нікому не було користі з цієї армії збіднілих недотеп, — пише Рабінбах, — і їхня присутність у Відні була надмірною в контексті швидкого зростання вже усталеного в суспільстві антисемітизму». Інколи забувається той факт, що антисемітизм передував фашизму в Австрії; справді, Гітлер почерпнув левову частку своєї ненависті до євреїв від засновника Християнсько-соціальної партії Карла Люґера, який був мером Відня, коли Гітлер, тоді ще художник-невдаха, жив там між 1908 та 1913 роками. Вже 1916 року Відень настільки втонув у потоці єврейських біженців, що люди закликали владу створити в Моравії спеціальні табори для них.

Та на Буковині, де Райх ріс, усе було навпаки: антисемітизм був явищем не таким поширеним. Більше ніж третина восьмисоттисячного населення столиці краю, Чернівців, де Райх ходив до школи, були євреями. А от у Відні Райх не раз бачив, як бандюги залякували та били його єврейських однокурсників{22}. Він стверджував, що оскільки він мав не надто єврейський вигляд, то й не стрічав жодних перепон, крокуючи коридорами Віденського інституту анатомії «поміж голосного натовпу націоналістично налаштованих студентів», не дражнячи їхнього расистського нутра.

Коли Мартін Фрейд 1919 року повернувся до Відня, провівши шість місяців, від’їдаючись на спагеті та ризото в італійському таборі для в’язнів війни у Рив’єрі, атмосфера лютих насильства, вандалізму та хаосу в його рідному місті просто збила його з ніг. Місто переповнювали часті протести проти фатальної нестачі продуктів харчування та житла і демонстрації, що почасти супроводжувалися пограбуваннями магазинів та кав’ярень у центральній частині міста. Його просто шокувало те, як хтось, без жодного натяку на сором, на очах у інших пасажирів міг зірвати шторку з вікна в потягу і запихати до власної кишені — щось, що у передвоєнний час було нечувано; зривалися навіть шкіряні стропи з вікон вагонів, адже люди використовували їх для ремонту свого взуття. Інфляція означала, що тієї суми грошей, яку він складав упродовж чотирьох років служби у війську, уже не вистачало навіть, аби розрахуватися з віденським чоботарем, який полагодив йому черевики, — писав Мартін у своїх мемуарах. Гроші, як казав Стефан Цвейг, «тікали, мов вода»{23}. «Ця інфляція, така руйнівна для засад життя представників середнього класу, й справді вселяла страх, — скаржився Мартін Фрейд, — але найважче було миритися із відчуттям незахищеності, яке нахлинало через відсутність громадської дисципліни, що дозволяло натовпу виходити з-під контролю в будь-який момент».

1919 року Чехословаччина, Болгарія, Німеччина та Угорщина, в котрих комуністичний уряд Бела Куна утримував владу впродовж 100 днів заворушень, клекотали повстаннями. Більшість дотримувалася думки, що Російська революція запустить ефект доміно в Європі. Мартінові Фрейду здавалося, що у Відні він споглядає практично карнавальну інверсію соціальної ієрархії: «Коли я повернувся до Відня, його вулиці ще дзвеніли відгомоном хуліганських пісень: “А кому ж тепер вулиці мести? Невже ж панам поважним, що із зірками на плечах [військові звання], вулиці мести?” Такі, як і я, екс-офіцери дійшли рішення, що буде розумно поверх погонів носити шарф, аби їх із нас не зірвали, причому не в найніжніший спосіб»{24}.

Все ж у Австрії ані соціал-демократи, які на перших національних виборах здобули більшість голосів, ані консервативна Християнсько-соціальна партія (та пангерманісти) не хотіли більшовицької держави; соціал-демократи планували мирну та демократичну громадянську революцію, тоді як постійно зациклені на минулому християни-соціалісти присвятили свою діяльність, ну хоча б на її початках, відновленню монархії. В атмосфері тотальної, наближеної до анархії депривації дві основні партії сформували дещо дивакувату коаліцію (у котрій соціал-демократи займали майже всі ключові посади), забуваючи про різницю між ними, об’єднуючись задля єдиної цілі — передбачити та запобігти громадянській війні, чи то цілковитому національному колапсу. Відчуваючи реальну загрозу повстання, Християнсько-соціальна партія у своїх сподіваннях приборкати небезпеку створення широкомасштабних рад працівників та солдатів, які б змогли передавати владу безробітним та демобілізованим військовим, а відтак і вирішувати, чи дозволити комуністам скористати із загальногромадського настрою невдоволення та революційності, цілком і повністю покладалася на соціал-демократів.

У квітні 1919 року новостворена Австрійська комуністична партія організувала демонстрацію перед будівлею парламенту й намагалася влаштувати путч. На той час партія налічувала лише 3000 членів, і хоч декотрі агітатори й мали рушниці, більшість була озброєна лише брилами вугілля, тож поліція майже не пізнала серйозного опору від них. Більшість представників робітничого класу й так примкнула до лав соціал-демократів, а ще й після невдалих діянь її членів кількість партійних квитків Комуністичної партії стрімко зменшилась.

1920 року Християнсько-соціальна партія зайняла загальноприйняту й жорстку позицію щодо тісно пов’язаного з євреями явища жидобільшовизму[11], що дозволило їм досягти суттєвих результатів на національних виборах. Прийшовши