read-books.club » Детективи » Одіссея найкращого сищика республіки 📚 - Українською

Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

124
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Одіссея найкращого сищика республіки" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 236
Перейти на сторінку:
не стало, наче й не було. Мабуть, тримали поруч ряденця з землею, висипали й загасили великі багаття, як цигарку пальцем. Темно стало. Почув попереду голоси якісь. Тіні помітив. Місяць слабенько, але світив. Присів я.

— Є валіза, є! — зашепотів хтось хрипко метрів за тридцять.

— Де? — це ще хтось.

— Сюди тягни! — і третій у темряві.

Зашелестіло щось. Підповз ближче, не боявся, що помітять, бо дуже хлопці валізою зацікавилися.

— Відчиняй, зараз подивимося! — наказав один. Клацнули замки, сірник запалав. Присвітили, щоб подивитися. — Грошики! Грошенята! Ходімо!

Схопили босяки валізу і побігли геть від колії. Я за ними. Тихенько так іду, не відпускаю далеко.

— Сорок тисяч, мужики! Сорок тисяч! І що ж, оце половину Паничу віддавати? Чума, ну хіба справедливо це? — шепочуться між собою. — Га, Чума? Для чого кульгавому стільки грошей?

— Він із Сибіру, йому здоров’я поправляти треба.

— А ми ж усе робили! Ми!

— Панич теж робив.

— Чума, нам і по сім тисяч не буде, а йому двадцять. Ну як так, Чума? Неправильно це!

— Ми ж у нього переховуватися будемо. Чи одразу хочете до міста, щоб замели вас?

— А ми в іншому місці переховаємося! На південь подамося! До Одеси! В Одесі з грошима розкішне життя! А, Чума?

Ішли вони втрьох. Один попереду (його Чумою називали), а двоє позаду. Шепотілися між собою, мене не помічали. Попереду форкнув кінь. Босяки в якийсь ярок зайшли. Ага, тут їх коні чекали, зараз сядуть верхи, і шукай вітру в полі. Вирішив я їх брати за зябра. Пришвидшився. Отих двох спочатку покласти, а потім Чуму. Чума нікуди не дінеться, без валізи не втече. Прямо переді мною щось нечутно гупнуло на траву. Я й подумати нічого не встиг, просто стрибнув убік і покотився. Вибух. Гранату мені під ноги кинули. А далі — постріли, крики, потім тупіт копит. Мене оглушило добряче, нічого й зробити не встиг. Лише браунінг вихопив, якщо кинуться босяки мене добити. Але хитріші виявилися, не полізли, стрибнули на коней і зникли. А я навіть тупоту кінського не чув, бо вуха заклало. Ще раз себе оглянув. Намацав мокру пляму на спині. Осколками добряче шинель на спині порвало. Аби не стрибнув убік та не припав до землі, посікло б на смерть. Але навчив мене фронт, і врятувався я.

Відпустило вуха, знову чути став, тільки пізно. Тиша в степу. Аж вилаявся. Не чекав, що босяки такі хитрі й когось залишать дивитися, щоб хвоста не було. Це, мабуть, Панич той. Дуже мені стало цікаво його схопити. Підвівся я і почапав до залізниці. А що було робити? Ризикнув, не вдалося, тепер треба було сподіватися, що в місті з’являться.

Коли підходив до колії, почув стогін. Здивувався. Присів. Підійшов обережно.

— Ти хто? — спитав тихо, відкотився, наставив браунінг. У відповідь — мовчання.

— Це ви, Іване Карповичу? — спитав Ілля. — А я думав, убили вас. Вибух чув і постріли.

— Аби мене легко було вбити, вже б давно вбили. А ти що тут робиш?

— Стрибнув-таки з потяга. Але невдало, здається, ногу зламав.

— Дурню, казав же, щоб їхав собі спокійно!

— А де викрадачі, Іване Карповичу? Ви їх убили? Бодай одного?

— На жаль, ні. Втекли.

— Чорт! — Ілля застогнав. Я присів поруч, помацав ногу. — Тепер ми їх ніколи не знайдемо.

— Знайдемо, — відповів я, згадав мапу. До станції було верст вісім. Далекувато, щоб на собі пораненого тягнути. — Ось тобі револьвер, чекай, я по допомогу.

І пішов собі рейками. Ішов, думав. Дратувало мене, що в дурні пошився, і водночас відчував я, що десь тут мотузочка, за яку варто тільки потягнути — і розкрию справу. Тільки де вона, та мотузка, як її схопити? Поспішав, замислився, перечепився й гепнувся. Забив коліно, але замість лаятися підхопився й затанцював. Здається, знайшов. Аж побіг до станції. Засапався, поки добудився місцевих, поки запрягли віз, поки доїхали. Коли забирали Іллю, світати почало.

— Слухай, ти казав, що колись із товариства вашого думали гроші вимагати революціонери якісь, — спитав прикажчика.

— Ага, було.

— А скільки їх?

— Та троє. Анархісти. Один єврей з Умані, двоє місцевих. Один — нашого робітника син. Той дитині освіту забезпечив, за університет платив, а йому така дяка. Батько тоді сина прокляв, так йому соромно стало перед дирекцією.

— А як звали невдячного сина?

— Степан Кравченко. Він коли в університеті вчився, Стефаном став зватися, щоб по-модному. Казав, що Степанами лише мужики бувають, а Стефанами — лише благородні. Але коли анархістом став, знову в Степани повернувся.

— Ти його знав?

— Та трохи. Навіть подумати не міг, що він у революціонери подасться. Він же такий модник був, все щоб нове та паризьке, а тепер, бач, узявся світле майбутнє будувати. Та ще й шантажем.

— А він часом не накульгував?

— Ні, ходив прямо. А чого ви питаєте?

1 ... 8 9 10 ... 236
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одіссея найкращого сищика республіки"