Читати книгу - "Діти Праліса"

А ось третій був людиною вочевидь не з бідних: у дорогій, яскраво вишитій сорочці, в шароварах із дорогого сукна і блискучих чорних постолах. Він сидів, спершись ліктями на стіл, і його карі недобрі очі якось хитро поблискували з-під густих брів.

— Кажеш, золото? — мовив один із селян і почухав потилицю. — Що скажеш, Карпо? — звернувся він до свого товариша.

— А що, Мусію, Дідюн діло каже, — мовив той. — От тільки… моторошна справа…

Той, кого звали Дідюном, відкинувся на спинку лавки.

— От уперті, — процідив він крізь зуби, знову недобре зблиснувши очима, — кажу вам: не тільки золота, всякого добра там повно. Матимете майже все. Лише розбийте камінь і розрийте курган!

Дідюн нервово затарабанив пальцями по столу. Селяни задумливо мовчали, опустивши голови. Нарешті Карпо, чоловік років сорока, рудий, мов лисиця, підвів голову.

— А тобі який з того зиск, чаклуне? Чому «майже все» віддаєш нам? Що лишиш собі? Га?

Дідюн зловісно посміхнувся.

— Знання. А вам, бовдурам, воно ні до чого.

Опецькуватий, бульбоносий Мусій завовтузився на лавці.

— Але ж то прокляте місце! — вигукнув він. — Ми такого про ті місця начулися, що чуб дибки стає!

Дідюн, глянувши на Мусія, мимоволі посміхнувся: той був лисий як бубон.

— Якого у тебе немає, — зауважив чаклун і гримнув кулаком по столу. — То як, погоджуєтеся, чи ні?! Бо знайду інших!

— Чорти тебе нарили, — буркнув Карпо і глянув на свого товариша. — Я згоден. А ти, Мусію?

Товстун, здавалося, вагався, та врешті-решт зважився і, махнувши рукою, сказав:

— А! Лихо б мене взяло, згоден!

Дідюн розсміявся, і від того сміху у селян аж мороз по шкірі пробіг.

— За три дні, як місяць уповні буде, під вечір тут вас чекаю. Тримайте! — Чаклун кинув на стіл туго набитий гаманець. — Купіть собі коней, заступи, взагалі що треба! Та глядіть, не пропийте!

Карпо швидко сховав гаманця.

— Та що ти! Щоб ми?! Ні-ні! — протягнув він.

— Дивіться мені! Не запізнюйтесь! — і гукнув до господаря корчми: — Корчмарю!

Заспаний корчмар підскочив, протер очі і здивовано закліпав ними на Дідюна, не розуміючи, як же це він заснув?

— Тримай!

Чаклун кинув корчмарю дві срібні монети, швидко вийшов надвір — і темний, непроглядний морок беззоряної ночі поглинув його.

Чи був Дідюн і справді чаклуном, не знав того ніхто. Але в тому, що володів він деякими таємними знаннями, впевнені були всі.

Років з десять тому оселився він поблизу Пирятина, на одному з порослих лозами островів Удаю. Найняв людей, які збудували йому добротний курінь, і щедро розплатився. По всьому видно було, що людина він не бідна, та ще й достобіса розумна!

Одного разу захворів був сотник пирятинський, а Дідюн уже й тут.

Підходить до дверей сотникового будинку, а там — сторожа. Хотіли хлопці дорогу йому заступити, а він:

— Я чув — зле сотнику.

І як глянув в очі вартовим, так ті й розступилися.

Словом, за два дні сотника на ноги поставив. Той хотів розплатитися, але де там! Не взяв Дідюн грошей, зате відтоді став із сотником запанібрата.

Потому не одного заможного міщанина Дідюн на ноги поставив, але до сіромані був байдужий…

Просили, щоб до міста перебрався, але вперся чаклун, на своєму став, і з острова не пішов.

А одного разу засидівся Дідюн у шинку, а як виходив, то троє напали на нього, бо ходили чутки, що набрав чаклун золота у нечистого і має його завжди вдосталь.

Але той тільки глянув на нападників, і ті розбіглися хто куди, а три дні по тому знайшли їх у яру біля річки мертвих, розпухлих і страшних, наче з місяць тут лежали. Ледве розпізнали.

От хто був той Дідюн, що залишив у корчмі Карпа і Мусія з важкими серцями і химерними мріями про золото…

Запряжені волами вози поволі просувалися чернігівським шляхом. Невеличка ланка чумаків із десяти підвод поверталася від Перекопу.

Шлях тягнувся вздовж болотистих берегів Супою, і ця ділянка була найважчою. Приблизно версти зо дві справжніми перепонами ставали трясовини, накриті лозовими гатями.

Вечір застав чумаків на болоті, хоча вони давно мали пройти це