Читати книгу - "Міст на річці Куай"

мстивий тюремник, полишений сам на себе й переслідуваний смертельним страхом, що його проженуть за неспроможність. Тих, кого ловили на недбальстві чи на саботажі, прив’язували до дерев, шмагали колючими різками й залишали так на цілі години, закривавлених, виставлених на пал тропічного сонця і на поталу мурашві. З покараними в такий спосіб стикався ввечері Кліптон — їх приносили на руках до лазарету товариші; вони палали в гарячці, а їхні спини були суцільними відкритими ранами. Проте Сайто і після того їх не залишав. Як тільки вони могли переставляти ноги, він знов посилав їх на будову й наказував конвоїрам, щоб ті не спускали з них ока.

Витривалість цих шибайголів не раз зворушувала Кліптона мало не до сліз. Він дивом дивувався, як вони зносять таке мордування. І завжди з-поміж них знаходився один такий, що, залишившись з лікарем на самоті, збирав усі сили, щоб підвестись і, підморгуючи, прошепотіти тим жаргоном, який набув поширення серед усіх полонених у Бірмі й Таїланді: «Цей сраний міст ще не стоїть, доку. Ця срана залізниця ще не везе того сраного мікадо через цю срану річку. Наш сраний полковник має рацію і знає, що робити. Коли побачите його, перекажіть, що ми всі з ним і що срана макака сране англійське вояцтво ще не загнуздала».

Навіть найжорстокіше насильство не досягло ніякого результату. Люди просто призвичаїлися. Приклад полковника Ніколсона п’янив їх дужче, ніж пиво чи віскі, яких вони були тепер позбавлені. Коли декого з них карали так жорстоко, що він не міг працювати і через те йому загрожувала нова розправа, завжди знаходився інший, хто його заступав. Це стало неписаним правилом.

Ще більшої шани, на думку Кліптона, вони заслуговували за те, що вчинили опір і тому солодкавому лицемірству, до якого вдався Сайто тоді, коли вже не знав, що робити, і мусив скрушно визнати, що весь арсенал відомих йому тортур вичерпаний і що його уява вже нездатна вигадати нічого іншого.

Одного дня Сайто розпорядився закінчити роботу раніше, ніж звичайно, щоб, як він сказав, не перевтомити полонених, і звелів вишикувати їх перед своєю канцелярією. А тоді загадав роздати всім рисові хлібці та фрукти, куплені в сусідніх таїландських селах, — як подарунок від японської армії, щоб заохотити бранців до подальшої роботи. Японець відкинув усю свою пиху і почав аж запобігати перед ними. Заявив, що він, так само, як вони, з простолюду, що пишається цим і лише намагається виконати свій обов’язок, щоб уникнути прикрощів для всіх. Доводив, що офіцери, відмовившись працювати, збільшили денну норму кожного з рядових. Він, мовляв, дуже добре розуміє їхнє невдоволення і не має на них зла. На доказ цього він на власну відповідальність і зі щирої прихильності до них знижує денний виробіток. При нагортанні залізничного насипу інженер установив півтора кубометра землі на душу, а він, Сайто, зменшує цю норму до одного куба, що співчуває їхнім стражданням, в яких він анітрохи не винен. Отож він сподівається, що у відповідь на такий приязний жест полонені теж виявлять добру волю і швидко закінчать цю нескладну роботу, яка допоможе наблизити кінець клятої війни.

Свою промову Сайто закінчив майже благально, але його волання залишилися такі ж неефективні, як і побої. Другого дня завдання було виконано. Кожний солдат викопав і переніс рівно один кубометр землі, декотрі навіть більше. Зате звалили її в таке непридатне місце, що це суперечило будь-якому здоровому глуздові.

Нарешті Сайто здався. Він вичерпав усі можливі засоби, але впертість полонених довела його до геть жалюгідного стану. Напередодні своєї капітуляції він бігав табором з диким виразом зацькованого звіра. Пішов навіть на те, що став просити молодших офіцерів, щоб вони самі обрали собі роботу до вподоби, обіцяв їм особливу винагороду й набагато краще харчування. Але всі зосталися незворушними, і перед загрозою інспекції японських властей Сайто ганебно капітулював.

Намагаючись ще якось «врятувати обличчя» й приховати свою цілковиту поразку, він вдався до відчайдушного маневру, але й ця безпорадна спроба не обдурила навіть його власних солдатів. 7 грудня 1942 року, в річницю вступу Японії у війну, Сайто оголосив, що на честь цієї дати він знімає всі покарання. Потім викликав до себе полковника Ніколсона й урочисто заявив йому, що на доказ своєї особливої прихильності звільняє офіцерів від фізичної праці. Натомість він сподівається, що британські командири виявлять вдячність і керуватимуть працею своїх солдатів так, щоб вона стала продуктивною.

Полковник Ніколсон також урочисто запевнив, що він подумає, як це краще зробити. Тепер, коли японці зайняли правильну позицію, він не має жодних підстав перешкоджати планам переможців. Для нього, мовляв, цілком очевидна річ, що в кожній цивілізованій армії офіцери повинні повною мірою відповідати за поведінку своїх солдатів.

Капітуляція японців була беззастережна. Увечері англійці святкували перемогу співами, криками «гіп-гіп-ура!» і додатковою порцією рису, яку Сайто, скрегочучи зубами, звелів роздати на підкріплення своєї доброї волі. Того ж таки вечора японський полковник рано зачинився у себе в кімнаті, де оплакував свою зганьблену честь і топив лють у самотній пиятиці, що тривала аж до півночі, а тоді, п’яний як хлющ, без тями повалився на ліжко. До такого стану він доходив лише у виняткових випадках — адже голова в нього була дуже міцна і могла витримувати найдикіші дози.

7

У супроводі своїх постійних радників, майора Х’юга та капітана Рівза, полковник Ніколсон простував до річки Куай уздовж насипу, на якому працювали полонені.

Ішов він повільно. Ніщо не квапило полковника. Одразу після звільнення з в’язниці він здобув ще одну перемогу: зажадав для себе і своїх офіцерів чотири дні цілковитого відпочинку як компенсацію за несправедливе покарання. У Сайто аж кулаки стислися від думки про нову затримку, а проте мусив погодитися. Навіть віддав наказ, щоб з полоненими поводилися по-людському і роз’юшив пику одному зі своїх вояків, бо йому здалося, що той іронічно посміхнувся.

Полковник Ніколсон зажадав чотири вільних дні не тільки для того, щоб