Читати книгу - "Царський пояс"

На першій обсмалена воляча голова. Раб зупинився біля Остапа і завмер. Мишко помітив, що татко ласо поглядав на другу тацю. На ній підсмажені куріпки. Усі чомусь стулили роти і мовчали. У наметі зробилося так тихо, що Мишко чув під стіною шерхіт. Він здогадався: то вовтузиться рогатий жук. Напевне, не міг перевернутися зі спинки на лапки. Хлопчик напружував слух: перевернувся жук? Ні, все ще шурхотить. Значить, не перевернувся. Увага хлопчика знову зосередилася на людях. «Чому дядьки мовчать? Когось чекають? Скіл опустив голову і стиха тягне «Гм». А дивак у балахоні не зводить із татка очей. Вояки і діди не їдять. Чекають якогось сигналу? Слуга з обсмаленою головою на таці вкляк біля татка. Чому не йде далі?»

Несподівано у розумній головці блиснула відгадка на всі разом запитання. Синок припав до батькового вуха, шепотів:

– Візьми шматок голови, бо раб від тебе не відійде.

Остап потяг за обсмалене вухо. Але воно трималося голови. Тобто її запекли повністю у досі не покраяли на порції.

У руках вождя блиснуло лезо ножа.

– Яке місце, Євстахію, тобі до смаку? – догідливо запитував.

Остап розгубився.

– Та я, знаєш, знаєш…

– Знаю, знаю, шановний госте. Найсмачніші – щоки. Ось зараз їх для тебе відріжу, – метушився юний вождь.

– Я теж хочу покуштувати щоки, – канючив Мишко.

Насправді, він м’яса не хотів. Просто скумекав: у скіфів запечену голову рогатої тварини підносять найшановнішим гостям. А він, Мишко, був таким для скіфів.

– Прошу, прошу, – прояснів Скіл. – Розтуляй рота…

І сталося дещо несподіване. Скіл підхопив кавалок м’яса (на ньому стирчала обвуглена шерсть) і трьома пальцями засунув Мишкові у рот. Хлопчик із відкритим ротом лопотів віями. Його здивуванню не було меж, коли Скіл підхопив другий кавалок і так само, як оце йому, вкинув у роззявлений рот своєму сусідові.

Він совався на подушці. Не хотів ображати господаря, але проковтнути шматочок теж не міг. Таки виждав, коли вождь відвернувся, бо щось емоційно розказував. Тоді звівся на ноги і побіг до багаття. Там нишком, щоб ніхто не бачив, виплюнув у вогонь кавалок м’яса із обвугленою шерстю.

У вогнищі зашкварчало. Звідти вилетів цілий сніп сліпучо-червоних іскор, що осяяли все приміщення. За його спиною плескали в долоні. Дядьки схвильовано вигукували:

– Гу-ра! Гу-ра! Слава молодому вельможі.

Біля оторопілого Мишка стояв дивак у довгому балахоні. Зблиски вогню відбивали на його обличчі радість. Із хвилюванням у голосі дивак казав:

– Молодчик, Михайле. Ти вшанував богиню вогню Табіті. Богиня сказала, що ти особливий. Ти приносиш людям радість, і плем’я кривавих матиме від того зиск. Велика богиня подала нам знак.

– Знак? Чого знак?

– Знак того, щоб тебе, Михайле, шанували.

Дивак розвернувся до Євстахія:

– Дозволь, князю, ввійти у твоє родове гніздо, щоб дізнатися, хто насправді є твій син і чи він увесь з нами.

Євстахій кивнув головою. А Мишко дивака запитав.

– Мені теж цікаво знати: хто ти є насправді?

Чоловік розгубився. Ледь чутно відповів:

– Дотепер я був шаманом, або жерцем, як мене мило називають. Але твоє запитання, сину Євстахія, насторожує. Дитячі вуста творять істину. Напевно, шаманом не маю морального права бути?

– Я пожартував. Пробач мені, будь ласка. Ти завжди будеш шаманом, – якомога щиріше запевнив Мишко дивака.

– Прошу, сине Євстахія, не жартуй так із мною. Знай, сам головний шаман, що при царі всіх царів сидить, висвятив мене. Я цим надзвичайно дорожу. Ще мені подобається відриватися від землі й літати.

– Куди?

– Хоча б на зірку Сидень, або до пращурів через розколину в землі.

Мишко від здивування роззявив рота, у якому були відсутні два передні зуби. Шаман поплескав хлопчика по спині.

– Нумо до гурту, бо лишимося голодними.

Царський пояс

Трапеза у білому наметі сягнула апогею: голосно плямкали, сьорбали, прицмокували. Усе зі столу брали руками, що надзвичайно подобалося Мишкові. Він лизав солодкі кружальця ананасів, ласував схожими на велетенські стручки жовтої квасолі бананами. Екзотичні харчі він вживав уперше. Дійшла черга і до зморщених медових фініків. О, Мишко уплітав їх за обидві щоки!

Марійка дзьобала всього потроху, як пташка. А от Остап (у Скіфії він Євстахій) налягав на запечену верплятину. М’ясо він здобрював червоним вином і кобилячим молоком. Останнє скіфи кумисом називали. Мишко теж сьорбнув кумису. Але закашлявся. Скіфи з нього сміялися. Йому чомусь зробилося соромно. Проте нікому не признався, що напій йому не сподобався, бо кислий. А ще хлопчик прислухався до розмови дорослих.

– Здогадуємося, Євстахію, чому трисвітлий владика тебе прислав до нас, – говорив жилавий вояка, віддираючи зубами від кістки запечене м’ясо. – Тільки вчора у кривавих завершилося змагання за царський пояс.

– Царський пояс? – перепитав Мишко. – Який він?

Жилавий ураз насупився. Уп’явся зубами в м’ясо і з силою відірвав шматок. Діди хитали білими бородами. Вояки кидали на Мишка недоброзичливі позирки.

Скіл веселим голосом розказував:

– Мій дядько Іосаф був мудрим правителем, хай йому легенько ікнеться в кращому світі. Але він не мав синів. За нашим законом вождем племені може стати родич небіжчика, але такий, що переможе всіх родичів у чесному поєдинку. Після змагання шаман передав переможцю царський пояс. Тепер пояс на мені.

Сказав і випнув живота. Ще й обома руками ніжно провів по стану. Мишко витягнув шию, щоб краще розглянути царський пояс. Той сяяв, відбиваючи зблиски вогню, і через це його деталі були малопомітні. Усе ж Мишко звернув увагу на вишиті золотими нитками красиві квіти, також на птахів, увінчаних коронами. Ті й ті прикрашали пояс і робили його не буденним.

Діди всі разом заговорили, емоційно розмахували руками. Вони описували сцени змагань:

– Скіл найспритніший, він ловкий, витривалий, – схвально вигукували. – Він удень і