Читати книгу - "Вогонь до вогню"

швидше в дикого звіра, ніж у цього можновладця. Схоже, не повірив бек-лербек в безпам’ятство свого колишнього нукера. Тож Коцюбі лишалося хіба що зустріти будь-яке покарання з високо піднятою головою… Розумом він це сприймав, проте язик, що налаштувався на відповідну хвилю, зупинитися просто так не міг.

— Звісно, повелителю, цього ти не казав. — мовив Коцюба і шанобливо схилився перед беклербеком. — Проте дозволь в останні, може, години мого нікчемного життя сподіватися, що ми з тобою будем думати і діяти так, як робили це там, над берегами Куяльницького лиману.

Ліва брова Мамая поповзла догори.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— О повелителю, у тебе, здається, є чудова нагода звести рахунки з Хаджибеєм та його братами, з ласки яких ти пережив чи не найчорніші дні в своєму житті…

Обличчя і засмагла, жилава шия Мамая почали повільно набирати червоного кольору. Що ж, думав Коцюба, приємно буде втішатися бодай тим, що ти довів до нестямної люті одного з наймогутніших степовиків, а не загинув, мов безмовний хробак.

— Коли дозволиш, я все поясню, повелителю. Ото коли поранений Боброк лежав у моєму селі, ми з ним багато про що переговорили. Навіть про те, як краще дозолити Хаджибеєві та його братам і хто саме в змозі це зробити. Спочатку ми зупинилися на князеві волинської землі Любартові. Проте згодом дійшли думки, що супроти трьох братів він заслабкий, бо коли комусь і рівня, то хіба що одному подільському ханові Димитрію Солтану. Але всім відомо, що брати поодинці не воюють, вони виступають лише разом. Тож Любартові ставати з ними на прю за якогось там дрібного князя Боброка не з руки. Новий князь київський Володимир Ольгердович теж поки що нетвердо стоїть на ногах. Єдиний, кому під силу змагатися з братами, — це литовський і руський князь Ольгерд за умови, що він виступить разом зі своїм войовничим братом Кейстутом. Та й то ще невідомо, чия буде зверху… І звісно ж, повелителю, балакали ми і про тебе, тим більше, що після куяльницької поразки сила твоя зросла незмірно. От хто міг би впоратися з братами хоч сьогодні! Але Русь відає, що сьогодні тобі йти на братів не з руки, бо нині кожен з безлічі малих ханів та ханків вважає себе ледь не вершителем долі всієї Золотої Орди… Ще раз вибач, повелителю, за таке непростиме нахабство, проте воно пояснюється лише тим, що навіть в останні свої години я безмежно відданий тобі, і твоя слава…

— Залиш мою славу при мені, — криво посміхнувся Мамай. — Досить і того, що ти поставив мене на одну дошку з ханками.

Коцюба відчув, як гаряча хвиля надії хлюпнула в його душу. Здається, Мамай на мить розгубився — як і тоді, над Куяльницьким лиманом. Мабуть, не щодня йому зустрічаються такі нахаби, як ти, Федоре… Тож куй залізо далі, куй!

— Не гнівайся, повелителю, за ці слова, але ж сам відаєш, що коли захочеш повести свої тумени за Дніпро, ці хани та ханки обов’язково звинуватять тебе в тому, що піднімаєш руку на своїх єдинокровних братів. Вони, до речі, слабкі лише поодинці. А от коли, заздрячи твоїй славі, об’єднаються… Я сам бачив, повелителю, як десять слабких псів загризли одного дужого ведмедя.

Мамай мимоволі кивнув головою, і в Коцюби радісно тьохнуло серце: здається, почало клювати.

— Тож, повелителю, — продовжував він, — аби тебе не ославили в зненависті до свого, ординського люду, йти на братів тобі не з руки. Та якби на це зважився Ольгерд — то інша справа. Проте він цього не зробить, бо побоюється, що ти станеш пліч-о-пліч з братами. Та коли б він дізнався, що ти допомогати їм не станеш, Ольгерд, може, й похоробрішав би. Тобі ж в такому випадку залишається лише виторгувати ясир за своє невтручання.

На Мамаєвому обличчі з’явилася іронічна посмішка.

— Схоже, ви з тим, як його… Боброком вже підрахували і те, який ясир мені належить, — сказав він.

— Ні, повелителю, — й собі посміхнувся Коцюба. — То ваша з великим князем Ольгердом справа. А от зв’язатися з ним допоміг би князь Боброк. Ольгерд йому повністю довіряє. І не лише як могутньому воїнові. Оце недавно він повернув Боброкові стіл його дідів і прадідів — канівську землю, — і Коцюба важко зітхнув. — Шкода лише, що я не побачу, як ти, повелителю, розрахуєшся з братами не лише за свою поразку, а й за мою рану. Проте, коли хан Хайдар і закони Орди будуть милостивими до мене, я тобі, повелителю, ще не раз стану в пригоді хоча б тому, що Боброк довіряє мені так, як йому самому — великий князь… А я…

— З цього б і починав, — перебив його Мамай. — Я з самого початку знав, що все це ти вигадав для того, аби виторгувати собі життя.

— Це не зовсім так, — почав було Коцюба, проте Мамай зупинив його владним помахом руки.

— Єдине, що мене зацікавило в твоїй базіканині, — це князь Боброк. Розкажи про нього все, що знаєш. А життя твоє — в руках Аллаха.

Зненацька нукери, які їхали на певній відстані від них, зупинилися і озирнулися назад. Озирнувся і Коцюба. На обрії з’явилися постаті трьох кінних. Вони швидко наближалися. Незабаром в середньому Федір розпізнав Сабіра. А коли вершники під’їхали ближче, Федір здригнувся: на Сабіра страшно було дивитися. Його обличчя перетворилося на суцільну рану, рука безсило звисала вподовж тулуба, халат був розшматований до голого тіла.

— Чинив опір, повелителю, — коротко пояснив таку разючу зміну у вигляді Сабіра колишній десятський.

Мамай скривився, наче побачив перед собою бридку жабу.

— Де пайцза Кочуби? — запитав він.

— Ось вона, —