Читати книгу - "Віннету ІІ"

в руках з’явиться нехай тоненька, але все ж ниточка. І я прочитав:

Найстрашніша ніч

Чи знаєш ти, як страшно серед ночі У лісі вітер свище й дощ січе, Як зорі ніч ковтає, ніби хоче Сховати від пронизливих очей. Але не бійся, скоро ранок прийде, Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде. Ти ж знаєш ночі моторошну суть, Тінь смерті не дає вона забуть. Лякає видмами страшних примар, Що визирають грізно із-за хмар. Але не бійся, скоро ранок прийде, Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде. Чи знаєш ти, як дух твій серед ночі До порятунку вирватися хоче, Але брехні отрута серце точить І смерть страшну душі твоїй пророчить. О, бійся ти, бо скоро ранок прийде, Та вже для тебе сонце більш не зійде.

Маю визнати, що читання цього вірша глибоко схвилювало мене. Я не знавець поезії, і не мені судити, чи має цей текст якусь літературну цінність, але в ньому, безумовно, звучав крик жаху талановитої людини, яка стала жертвою божевілля і марно намагається боротися з хворобою. Та я недовго дозволяв собі розчулюватися, бо треба було поспішати. Ні секунди не сумніваючись, що автором вірша був саме Вільям Олерт, я кинувся гортати довідник, знайшов адресу видавця і вирушив до нього з візитом.

Редакція і відділ розповсюдження були розташовані в одному будинку. Насамперед я купив примірник газети і подався до редакції. Там з’ясувалося, що моє припущення правильне. Нікому там не відомий Вільям Олерт напередодні особисто приніс до редакції вірш і просив якнайшвидше надрукувати його. Оскільки редактор не виявив належного захоплення твором, поет дав йому десять доларів з умовою, що вірш вийде в наступному номері газети, а перед тим йому надішлють коректуру. Поет поводився цілком пристойно, і лише погляд його був трохи дивним, а ще він кілька разів наголосив, що його вірші — це крик душі; але такі пишномовні слова полюбляють вживати як талановиті, так і бездарні письменники. Олерт залишив у редакції свою адресу, куди слід було переслати коректуру. Так я дізнався, що Олерт-молодший зупинився в одному з дорогих приватних пансіонів нового району міста.

Заздалегідь змінивши свій зовнішній вигляд до невпізнання, я негайно поквапився туди. Дорогою прихопив із собою двох поліціянтів і попросив їх стати біля входу в пансіон.

Я був у чудовому настрої, коли потягнув за ручку дзвінка, над яким висіла латунна вивіска з написом «Першокласний пансіон для леді і джентльменів», і був цілковито переконаний, що цього разу шахрай зі своєю жертвою не втече від мене. Отже, я прийшов куди слід. Будинок і пансіон належали якійсь дамі. Швейцар відчинив двері і запитав, чого мені треба, а я попросив доповісти про мене господині і передав візитну картку, на якій, звісно, стояло вигадане ім’я. Мене провели до вітальні, куди незабаром увійшла елегантно вбрана статечна дама років п’ятдесяти. Кучеряве волосся і ледь помітний темний відтінок нігтів свідчили про те, що в її жилах тече негритянська кров. Вона прийняла мене дуже чемно і справила враження вихованої особи. Я представився редактором газети Deutsche Zeitung, показавши їй щойно придбаний номер із віршем, і сказав, що бажаю поговорити з автором, бо його вірші були високо оцінені фахівцями, і мені хотілося б зробити поетові нове замовлення, я навіть приніс гонорар.

Господиня спокійно вислухала, уважно дивлячись мені в обличчя, а коли я замовк, промовила:

— Отже, цей джентльмен надрукував у вашій газеті свої вірші? Як це прекрасно! А вірші справді гарні?

— Чудові! Я вже мав честь повідомити вам, що вони справили велике враження не тільки на мене, а й на фахівців.

— Дуже цікаво! Цей пан здався мені освіченою людиною, справжнім джентльменом. На жаль, він майже ні з ким не розмовляв і жив дуже усамітнено. Тільки раз вийшов із пансіону, напевно, саме тоді він і відніс вам свої вірші.

— Невже? Під час бесіди у редакції він натякнув, що кілька разів знімав тут із рахунку гроші, а для цього він мусив таки виходити з дому.

— Значить, він виходив, коли мене не було, а можливо, усі справи доручав секретареві.

— Хіба він має секретаря? Він про це не казав. Судячи з усього, він дуже заможна людина.

— Мені теж так здалося. Платив він щедро і замовляв найвишуканіші страви. Усі його фінансові справи вів секретар Клінтон.

— Клінтон? Якщо секретаря звати Клінтон, то, без сумніву, саме його я зустрів у клубі. Він із Нью-Йорка, принаймні звідти прибув. Це людина з найвищих соціальних сфер. Я зустрічався з ним… Стривайте, коли ж це було? Та вчора, близько полудня.

— Цілком можливо, — зауважила вона. — Він і справді виходив з дому в той час.

— Ви не повірите, — продовжував я, — він навіть подарував мені свою фотографію на знак симпатії. Але я при собі фотографії не мав і пообіцяв йому, що свою передам сьогодні. Так ми й домовилися зустрітися. Ось його фотографія, — я простягнув господині фото Ґібсона, яке завжди мав з собою.

— Так, це секретар містера Олерта, — сказала вона, кинувши побіжний погляд на фотографію. — На жаль, ви не скоро побачитеся, а містер Олерт, на жаль, не передасть вам більше віршів. Вони обидва поїхали.

Мені стало недобре, але я швидко взяв себе в руки і став