Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

те, що зазвичай трапляється в казках. Принц повіз кохану Катрю на батьківщину, але дорогою подружжя зупинилося в іншій східній державі — Сінгапурі. Там Чакрабон тимчасово залишив дівчину під наглядом власних слуг і поїхав до батьків один — аби сам-на-сам повідомити їм про свій шлюб із чужоземкою. Авжеж, Катрусі було дуже тяжко в незнайомій країні, проте вона кохала принца всім серцем і терпляче чекала на його повернення. Урешті-решт Чакрабон забрав її до свого сіамського палацу — хоча родина не прийняла його вибору і відцуралася від нього. А вже незабаром у подружжя народився первісток — синок Чула…

— То це і був твій татко?

— Ні, дядько.

— Отже, в тебе був дядько-принц — мій… двічі прадід? Ой, щось я геть заплуталась у тих пра… — знітилася Василинка.

— На жаль, ми ніколи не бачились, і щодо його долі я нічого не знаю.

— Чому?! — розпачливо шморгнула носом Васька.

— От дослухай історію, і все зрозумієш, — пообіцяла Пра. — Чакрабон і Катря багато подорожували і, звісно ж, бували в Києві. Востаннє бабуся приїхала на батьківщину, коли вже очікувала другу дитинку. Тут вона і привела на світ мою маму Поліну. Побачивши, що немовлятко народилося слабеньким, Катрині родичі запропонували лишити його в себе, доки не оклигає, і Катря погодилася. Вона повернулась із чоловіком до Сіаму, сподіваючись незабаром забрати доньку, та за кілька років у Російській імперії вибухнула революція, тож відвідини родичів стали небезпечними…

— Невже твоя бабуся так ніколи й не побачила свою донечку?

— Ба більше! У нашій родині довгий час не розголошувалося, ким була моя бабуся.

— І як ти про все довідалася?

— Подорослішавши, моя мама, так само як і бабуся, стала медсестрою і пішла на фронт — адже тоді якраз розпочалася Велика Вітчизняна війна. Звідти мама вже не повернулася… Проте рідня дивом зберегла її коштовну брошку і лист, який вона написала особисто для мене. У листі й була викладена ця історія.

У кімнаті запала така тиша, що чути було дихання Вірного, який дрімав, притулившись теплим боком до Василини. Сама ж Васька сиділа ні пари з уст, а її очі присоромлено втупились у коліна. Тепер вона допетрала, чию брошку зіпсувала, щоби оздобити своє татуювання, і через це їй було так ніяково, так кепсько на душі, що вона навіть не насмілювалася подивитися на Пра. А ще їй у голові не вкладалося, що вона — несподівано, отак знагла — виявилася трішечки… принцесою! Змалечку Васька жила в Києві й уважала себе звичайнісінькою дівчинкою, котрій не вдається навіть бабусині заповіти виконувати. Аж тут їй повідомляють, ніби вона — Василина Чумак — справжня, найсправжнісінька принцеса!

Від збентеження Васьчине обличчя розшарілось, а блакитна жилка на її підборідді, схожа на річку Меконг, не те що запульсувала — ледь не вийшла з берегів! Поглянувши на правнучку, Дарина Миколаївна зрозуміла, яка буря вирує в її душі, й лагідно промовила:

— Васюню! Уважатимемо, що ти добряче обміркувала історію з коштовностями принцеси Сіаму і зробила правильні висновки.

— Я тільки хотіла…

— Авжеж, я знаю. Ти хотіла попросити вибачення. А ще…

— Ну, я спитати хотіла! — Василинка несміливо здійняла на Пра зелені, сповнені сліз очі, тієї миті подібні до кругленьких лісових ставків. — Це правда?

— Що саме? Моя оповідь? Чи те, що моя бабуся була принцесою Таїланду?

— Та ні! Я не про те! Якщо твоя бабуся була принцесою, то ти, Пра, також трішки принцеса… І тоді я…

— І ти — трохи принцеса! — порснула Дарина Миколаївна. — Твоїми жилами тече справжня королівська кров, чесно-чесно!

Василинка обійняла прабабусю міцно-преміцно, й вони разом засміялися крізь сльози.

Розділ 4. Зірковий ранок — будяковий вечір

Наступного ранку Василина прокинулася до світ сонця і вирішила трішки повалятись у ліжку. На її столі стояв букет барвистих айстр, і вона повернулася на бочок, щоби помилуватися веселковими барвами осінніх квітів. Жовті айстри променіли, наче зірочки в нічному небі; рожеві — посміхались, як ніжний світанок; а бордові — пишались, немов оксамит театральної завіси. Васі навіть здалося, що вони виводять для неї небесних пісень! Аж тут…

— Васько, поквапся! Бо до школи спізнишся! — гримнув суворий голос Пра.

Узагалі-то, Василинка ненавиділа школу. На її думку, це в них було сімейне, адже ні мама, ні тато не могли сказати про свої шкільні роки жодного доброго слова. Особисто для неї, учениці 5-В, навчання виявилося нескінченною шерегою сутичок — із класною керівничкою, завучем, учителями та однолітками. Саме тому на 1 вересня, коли всім п’ятикласникам дали завдання написати твір на тему «За що я люблю школу», — Василина Чумак розлого виклала на папері: «За що я терпіти не можу школу».

Це спричинило таку бучу — ой леле! Спершу до директора викликали Васьчиних батьків — але вони не з’явились, оскільки не мали змоги залишити знімальний майданчик. Тоді на килим викликали Дарину Миколаївну — проте їй настільки остогидла та школа, що йти туди зайвий раз вона не збиралася. А потім розпочалися пишні приготування до Дня вчителя, і справу щодо злочину учениці Чумак автоматично закрили…

Єдиним промінчиком, що освітлював темне шкільне життя Василини, була її найліпша подружка Ілона Рябокінь. Попри міцну дружбу, Ілона і