Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

Їм нарешті піднімає на неї погляд. У приглушеному світлі його очі ледь блакитні.

— Залишся зі мною, кохана.

— Я не можу.

— Лише на трохи. Посидь зі мною.

— Я справді мушу йти.

— Тоді чому ж ти прийшла?

— Тому що ти попросив.

— То ти прийшла не заради мене?

— Не знаю, Їме, я прийшла, бо була тобі потрібна.

— Але не заради мене?

— Яке це має значення? Я ж прийшла. До тебе більше ніхто не приходив. Лише я. І Єккі.

Раптом у коридорі пролітає біла пташка. Морська або, може, якась хижа. Велика, біла і блискуча, вона змушує мене задуматися про майбутнє. Я вибігаю в коридор і бачу, як далеко на сходовій клітці вона зникає.

В автобусі дорогою додому після перших відвідин Бекомберґи ми з Лоне переглядалися, наче щойно прокинулися після довгого незрозумілого сну. Її яскраво-руде волосся безладно розкуйовдилося, за вікном миготів мертвий індустріальний пейзаж. Не думаю, що нам доводилося коли-небудь розмовляти про ці відвідини після першого телефонного дзвінка від Їма. Ми сіли в автобус, приїхали туди, побули кілька годин у відділенні, а тоді поїхали назад до міста. Коли ми повернулися, Каммакарґатан огорнули тіні, в небі низько висіло холодне біле сонце, Лоне вляглася на софі з книжкою в руках. Настала весна, Лоне більше не хотіла його відвідувати, і я почала їздити туди сама. Лоне ніколи не заважала робити те, що мені хотілося. Я завжди мала свободу, якої потребувала.

Вузька, сизо-сіра смуга дороги з поодинокими автівками тягнеться повз церкву Бромма, де скупчена групка будинків. Маленька крамниця, школа. Потім — лише голі поля і широкі ліси. Липова алея примикає до головної будівлі лікарні, яка має внутрішнє прямокутне подвір’я. Будинок з годинником, Клокхусет, або Адміністрація — серце будівлі, від нього розходяться два величезні крила лікарні, Великий Чол. для чоловіків і Великий Жін. для жінок, навпроти нього — будівля кухні. Лікарню оточує красивий парк, оточений огорожею кілька метрів заввишки. Щоб зайти до будівлі, треба проминути південний або північний сторожовий будинок. Страшенно покручені дерева горобини, кущі троянд і саджанці з інших країв, сторожові будинки, стіни, сувора симетрія. На всій території розпорошені солітери, також помешкання для працівників лікарні. У двох найбільших павільйонах є місце для понад 400 пацієнтів, зовсім небагато одномісних кімнат, наглядові зали, в кожній вісім-десять ліжок.

Архітектор Карл Е.Вестман — це він створює те, що колись стане однією з найбільших психіатричних лікарень Європи. Його великий креслярський стіл в Управлінні медицини заполонили ескізи малого міста за межами столиці, де має поміститись усе необхідне для дивної людини. Слабке проміння вечірнього сонця падає на тонкі, намальовані олівцем лінії, які поступово перетворюються на вигадані будівлі. Вестман вирішив, що фасад Бекомберґи має бути іржаво-червоним, із таким приглушеним відтінком червоного, що нагадує кров після згортання або слабке світло при заході сонця, і ще фасад має розташовуватися так, аби його завжди освітлювало сонце.

На початку літа 1927 року місто викупило район Бекомберґи, Лілла Енґбю, у тютюнового короля Кнута Льюнґльофа, і навесні 1929 року розпочинаються роботи на захід від Стокгольму. Територія здебільшого лісиста, з ділянками вирубок, поблизу розташоване невелике озеро Шюркшьон і озеро Юдарн з брунатною застояною водою. Упродовж літа 1931 року над землею виростає кістяк лікарні Бекомберґа.

Карл Е.Вестман під час свого перебування в Управлінні медицини зробить креслення і зведе три психіатричні лікарні: Санкта Марію у Гельсінґборзі, Бекомберґу в Стокгольмі та Умедаленську лікарню в Умео. За винятком моря, яке завжди б’ється об пляж поряд із Санкта Марією, гучного ревіння, запаху солі і постійної присутності морських птахів, ці лікарні схожі одна на одну: декілька тіл будівель уздовж подовгуватого, ніби в казармі, подвір’я. Згладжені, стриманого кольору фасади з крутим, часто чотирисхилим дахом. Решітки вбудовані у вікна, але Вестманові вдалося зробити так, щоб вони виглядали природно, як частина архітектури будівлі, тому ззовні їх помічаєш не одразу. Архітектурні ідеали — ощадливість, стриманість, суворість, простота. Архітектура не покликана пробуджувати очікування, які не під силу втілити в реальності. Вона невибаглива і монументальна водночас, грандіозна і меланхолійна. З внутрішнього боку тягнуться широкі коридори, відкриті, щоб було легше наглядати за спальними залами і кімнатами для денних зустрічей, мідно-зелені кімнати, одна за іншою, а тоді — вид з численних вікон, зусибіч однаковий, будинок навпроти затуляє небо, лише смужки птахів і світла, а нижче — казармене подвір’я, місце без тіні й без схованки, ніщо з того, що відбувається на подвір’ї, не сховається від численних очей будівлі. Гадаю, перш ніж виросли дерева й кущі, ці величезні споруди мали справляти приголомшливе враження на пацієнтів і відвідувачів.

В часи Їма навколо лікарні ще не з’явилося стільки забудов, за огорожею переважали ліс і поля. Хворих завжди розміщували трохи осторонь від міської спільноти, часто