Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

навколо великих психіатричних лікарень поширювалося коло запустіння, але з часом місто наблизилося до території лікарні. За кілька років після відкриття лікарні зовсім недалеко від південного сторожового будинку з’явився район Норра Енґбю, а потім до лікарняних будівель стали тіснитися ряди будинків і крамниць. Згодом, в тридцяті роки, недалеко від Бекомберґи будують летовище Бромма, і літаки, які злітають і заходять на посадку, накладуть свій відбиток на вид із лікарні, — образ свободи, яка з’являється і відразу зникає.

З часу минулої зміни століть і далі психіатричні лікарні приймали щоразу більше людей. Тому Медична служба започатковує у Швеції низку нових лікарень. Бекомберґа і Лонґбру в Стокгольмі. Санкта Марія у Гельсінґборзі, Лілльгаґен в Ґетеборзі, Св. Улофа у Вісбю, Умедаленська лікарня, Сідшьон, Сетер, Сантка Ґертруд, Сюндбю, Палац безумних. Можливо, хтось скаже, що зростання кількості психічно хворих залежить від державного контролю над громадянами, що діагноз — лише гіпотеза, яка описує небажану поведінку. Інші могли б пояснити це тим, що через тогочасний переїзд із сільської місцевості в місто цим людям було складніше жити поза межами установ, і почастішали випадки захворювання на сифіліс і деменцію. В місті вони ставали самотнішими і більш незахищеними. Хай там як, але визначення того, що тоді називали божевіллям, розширилося. Наприкінці 1900 року у великих психіатричних лікарнях перебувало 4600 осіб, а вже за п’ятдесят років їх було майже 33 тисячі.

Над входом тягнуться слова, вибиті свинцево-золотим поверх сліпого обличчя фасаду, з гербом і законами. За угодою, укладеною 1925 року між державою і містом Стокгольм, місто взяло на себе обов’язок заопікуватися своїми психічнохворими. З цією метою державний уповноважений постановив року 1929 дати дозвіл на будівництво лікарні Бекомберґа, що й розпочалося в роках 1932— 1933. У цій першій порі є щось утопічне, в цьому написі золотом живуть усі ті сподівання, що колись пов’язувалися з новою лікарнею, цим величним і могутнім соціальним будівництвом. Міські хворі мали отримати новий дім, де їм усього було б удосталь, хтось нарешті мав піклуватися про нещасних, котрі були «вражені божевіллям». Ось яка мрія виблискує у словах із золота, сподівання на новий вид лікарні, новий світ, де ніхто не буде покинутий осторонь, де пануватимуть порядок і турбота, де сміття людства, з яким ніхто не знає, що робити — ті, хто непридатні, і ті, хто століттями жили в клітках під землею — будуть випущені на світло, помиті й одягнені в смугасту лікарняну форму.

Легко ідеалізувати заклад, вважаючи його ідеальним місцем, де зроблять усе, що ми, люди, не спромоглися зробити одне для одного. І водночас воно наводить жах, бо показує те, що є в нас недосконалим: невдачу, слабкість, самотність.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

Лікар Яновскі переглядає історію хвороби, Улоф згортає руки. Такі величезні, вони наче належать міцному чоловіку.

— Улофе, можеш запитувати, про що хочеш.

— Як довго я тут?

— Ти пробув у лікарні шістдесят три роки. Уперше потрапив сюди 1932 року. Восени.

Обережна осяйна усмішка.

— Це було дуже давно.

— Так, зараз ти старий.

— Пам’ятаю, я танцював у залі для зібрань у новорічну ніч 1954-го року. Тієї ночі для нас співав Юссі Бйорлінґ. Її звали Ганна Йоганссон, вона скинула форму медсестри і танцювала босоніж, без окулярів. Ми залишилися в каплиці, аж доки не почало світати. Юссі Бйорлінґа виписали минулої весни, але він повернувся, щоб заспівати для нас. Ганна Йоганссон закінчила працювати 1971 року.

— Це було ще до мене. Мені б хотілося прожити ту ніч.

Посмішка на обличчі Улофа швидко зникає, він зтишує голос.

— Що зараз там, назовні?

— Цілком новий світ. Ти знаєш, що потрібно берегтися автомобілів, не можна просто виходити на вулицю.

Він опускає погляд на свої великі руки, що лежать на колінах.

— Знаєте, часом уві сні з’являється мама, вона з’являється лише там, більше ніде. Чому Бог посилає такі сни?

— Як ти сам думаєш: чому Бог посилає такі сни?

— Не знаю, але коли світ руйнується, до мене знову приходить мама.

— Ти справді в це віриш?

Улоф знову ледь усміхається, слабке світло тягнеться його обличчям.

— Так, я весь час чекаю на чудо. На божественне втручання.

Він піднімає руки і, обережно малюючи щось у повітрі, продовжує говорити.

— Я пробував робити ескіз території лікарні, але це складно. Я не знаю, який вигляд вона має ззовні, не знаю розташувань будинків, у мене є лише ці вікна і подвір’я для прогулянок, а ще дорога до каплиці. Я відчуваю, що вона більша, але не зміг би зробити ескіз, що відповідав би реальності.

— Як, на твою думку, укладена реальність?