Читати книгу - "Тато в декреті"

самі майданчики або з візком тими самими маршрутами — ти побачиш, що навколо весь час різні чоловіки. Майже кожен молодий чоловік із дитиною в робочий час — це тато на заміну, тато на одну зміну. А всі, кого ти бачиш постійно, день у день, кілька разів на добу, — це ті самі мами. Рідше — бабусі, ще рідше — дідусі (хоча я знаю кількох постійних). Також, оскільки ми у великому місті, наймані няньки.

У Швеції, як розповіла мені викладачка гендерних студій Тамара Марценюк, декретні тати так само тусуються групами, як і декретні мами. Бо їх для цього досить багато. Завдяки Інтернету я знаю, що і в Україні тати в декреті існують як явище. Але нас так мало, що в реальному житті кожен ізольований.

Отже, чому відмовляються від роботи — і після закінчення грудного вигодовування теж — жінки, а не чоловіки? По-перше, тому що жінка йде в декрет за замовчанням, а чоловік — за бажанням. По-друге, цього бажання в чоловіка переважно нема. По-третє, тому що жінка часто менше заробляє — а якщо відмовляється від роботи на тривалий час, надалі тим паче заробляє менше.

Татів, які доглядають за своїми дітьми інтенсивно, доволі багато: сумлінні чоловіки допомагають дружинам по максимуму, і тут вибір за кожним зокрема. Однак чоловік, який постійно доглядав би за немовлям, через соціальні й культурні причини в Україні сприймається як щось виняткове. Коли Оксана щойно народила нашого першого хлопчика, я рано-вранці вигулював його в переносці. Робота в мене починалась о десятій, а малесенький прокидався годині о шостій. Я просто брав його надвір щоранку на кілька годин, аби дати Оксані виспатися. Здавалося б, про що тут узагалі говорити? Але через місяць-півтора після народження першого сина я усвідомив, наскільки в нашій культурі батька, якого постійно бачать із новонародженою дитиною, можуть сприймати як щось ненормальне.

«У вас всё нормально?»

Iз народженням сина в моєму житті стало значно менше часу, зате набагато більше романтики.

Доти ми з Оксаною давно вже не пили чай на балконі під звуки грози, дивлячись, як вітер гне тополі, а небом сунуть хмари. Контрастні кольори: темно-зелений і темно-сірий. І контрастні запахи намоклої пилюки та бузку. Сидимо на принесених із кухні стільцях зі спинками, син спить у рюкзачку-переносці на Оксані. Ми щойно втекли з вулиці від зливи й не хочемо його будити. Чай у моїй прозорій чашці золотавий. Більше солодкий, ніж міцний.

І до народження сина я давно вже не прокидався на прогулянки о шостій ранку. Надворі кольори ще бліді, як на акварелі. За відчиненим на провітрювання білим металопластиковим вікном цвірінькають пташки.

Солодко потягуюсь. Видираюся з-під стіни, куди мене затиснули Оксана із сином, і йду вмиватися, поки Оксана востаннє за ніч підгодовує немовля.

— Як він сьогодні? — питаю Оксану.

— Так собі. Класно тобі, що ти так вирубаєшся.

— Нічого, зараз відіспишся.

Малий присмоктався до мами, аж губи завернулися. Ще посмоктує, але вже лежить із посоловілими очима. Повіки потроху змикаються, проте син чинить опір сну.

Коли я вертаюся з ванної, він уже спить.

— Борець боровся, але сон його здолав, — усміхається Оксана. — Що там надворі?

— Я думаю... вдягаємось як людина-жирафа. Покакав?

— Ага.

— Давай перевдягну. Ще трохи підгодуєш, якщо почне бешкетувати.

Але сьогодні син лежить спокійно і під час переміни підгузка, і під час одягання оранжевого комбінезона із жирафою. Ледь прокидається, дивиться скляним поглядом кудись за моє плече. Беру на руки.

— Застібни на спині.

Оксана ледь підводиться на ліжку й застібає з’єднання між лямками рюкзачка-переноски.

— Усе, ми пішли.

— Давайте.

— Курдупльонок-онок-онок, мандрівник уже з пєльонок... — починаю гундосити малому, сповільнивши мелодію пісні «Черепаха-аха».

Ми спускаємося сходами, і його очі, напіврозплющені після перевдягання, знову заплющуються.

Надворі прохолодно і ще нікого немає.

Син теплий у мене на грудях. Я обіймаю лівою рукою його за спинку й долонею відчуваю тепло. Другою беру за ніжки, які звисають праворуч. Обидві ступні в пухнастих оранжевих штанцях уміщаються в моїй долоні, і я ледь відчуваю їхнє тепло крізь два шари одягу. Зосереджуюся на цьому теплі.

Дитина трохи крекче вві сні, але я знаю, що на ходу вона не прокинеться ще години три. Саме до моєї роботи.

— Ну що, курдуплику? Сьогодні за яким маршрутом?

За ці ранки, поки він спав, ми познайомилися з Котом, із Собакою, з Вороною, з Качечкою — а вчора бачили велетенського Слимака. З ріжками — усі десять сантиметрів. За місяць прогулянок із сином я пізнав околиці краще, ніж перед тим за рік.

Уранці я часто зустрічаю мужиків, які гуляють із собаками. З дітьми — ніколи. Один дядько носить на руках таксу, як я сина, тільки без переноски. Він навіть співає псові, як я синові!

З дітьми ж гуляють жінки.

Під час таких прогулянок я часто думаю про те, чому мої улюблені письменники майже не згадують дітей. Оксана, коли була вагітною, читала Толстого. Плювалася, вичитавши, що для якогось із персонажів діти до