Читати книгу - "Хранителі"

через яку вони потрапили до вітальні, в неї з’явилося тривожне відчуття, що привабливий вигляд і широка посмішка цього майстра — це частина ретельного гриму. Він справляв враження звіра, який уважно за чимось спостерігає, і поводився так, наче всередині нього була стиснута пружина. Що більше вони віддалялися від парадного входу, тим більше Нора починала хвилюватися.

Арт Стрек йшов позаду занадто близько і майже нависав над нею.

— У вас дуже гарний будинок, місіс Дейвон. Дуже гарний. Мені подобається, — сказав він.

— Дякую, — сухо промовила вона, навіть не виправивши його помилки щодо її сімейного стану.

— Будь-який чоловік вважав би за щастя жити тут, чесно.

Оселю було побудовано у стилі, який іноді називали «старовинною іспанською Санта-Барбарою»: два поверхи, кремовий тиньк, дах із червоної черепиці, веранди, балкони, і повсюди натомість кутів — округлі лінії. На північній стіні вилися пишні червоні бугенвілії, з яких нападало яскравих пелюсток. Це був прекрасний дім.

Нора ненавиділа його.

Вона жила тут із дворічного віку (отже, всього двадцять вісім років), і весь час тітка Вайолет тримала свою залізну руку на її пульсі. В неї було нещасливе дитинство, а тепер і життя. Вайолет Дейвон померла рік тому. Але насправді Нора й досі перебувала під диктатом своєї тітки, оскільки пам’ять про стару каргу все ще жила в ній і душила її.

У вітальні Стрек поставив свою валізу з інструментами біля телевізора марки «Magnavox» і роззирнувся. Його здивував інтер’єр цієї кімнати.

Квітчасті шпалери в темних, похмурих тонах. Перський килим просто відразливий: завдяки блідо-жовтим вкрапленням його кольорова гама — сірий, темно-бордовий, волошковий — видавалася ще похмурішою. Масивні англійські меблі середини XIX ст., обрамлені химерною різьбою, стояли на ніжках у формі лап: важкі крісла, підставки для ніг, шафи в дусі доктора Калігарі[5], комоди виглядали так, наче кожен із них важив півтонни. Столики обтягнуті важкою парчею. Частина ламп із блідо-сірими абажурами була виготовлена з п’ютера[6], а частина — із темно-бордової кераміки, і ті, і другі давали обмаль світла. Штори здавалися виготовленими зі свинцю; між боковими панелями висіли пожовтілі фіранки, впускаючи в кімнату лише тоненьку смужку світла гірчичного кольору. Це зовсім не поєднувалося з іспанською архітектурою; Вайолет навмисне переробила інтер’єр цього шляхетного дому відповідно до свого несмаку.

— Це ви працювали над інтер’єром? — запитав Стрек.

— Ні, тітка, — промовила Нора. Вона стояла біля мармурового каміна, намагаючись триматися від майстра якнайдалі, але не залишаючи кімнату. — Це був її дім. Я… успадкувала його.

— На вашому місці я б усе це викинув, — промовив Стрек. — Перетворив би це місце на яскраву і веселу кімнату. Перепрошую за свої слова, але це на вас не схоже. Можливо, це й нормально для якоїсь старої діви… Вона ж була старою дівою, еге ж? Я так і думав. Це нормально для старої баби, але не для такої гарненької жіночки, як ви.

Нора хотіла насварити його за зухвалість, закрити йому рота і попросити полагодити телевізор, але в неї не було сил постояти за себе: тітка Вайолет привчила її до покірності.

Стрек посміхався, при цьому правий куточок його рота кривився найнеприємнішим чином, так наче він шкірився.

Нора змусила себе сказати:

— Мені подобається.

— Та невже?

— Так.

Стрек знизав плечима.

— Що з телевізором?

— Зображення постійно бігає і сніжить.

Стрек відсунув телевізор від стіни, увімкнув його і почав спостерігати за зображенням. За якийсь час він увімкнув невелику переносну лампу в розетку, щоб освітити задню стінку телевізора.

Старовинний годинник у коридорі вибив чверть години одним ударом, який рознісся по всьому будинку.

— Ви часто дивитеся телевізор? — запитав він, відкручуючи протипиловий щиток.

— Ні, — відповіла Нора.

— Мені подобаються мильні серіали, що крутять уночі: «Даллас», «Династія» і таке інше.

— Я не дивлюся їх.

— Невже? Та не може такого бути. — Стрек хитро засміявся. — Всі дивляться їх, хоч і не зізнаються. Немає нічого цікавішого за сюжети, де постійно когось підставляють, дурять, крадуть, брешуть… і зраджують. Розумієте, про що я? Люди сидять, дивляться і цмокають язиками, говорячи: «Гидота», але все ж прикипають до телевізора. Така вже людська натура…

— Мені… мені треба на кухню, — нервово сказала Нора. — Покличте мене, коли полагодите телевізор.

Нора залишила кімнату і коридором пішла в бік стулкових кухонних дверей.

Вона тремтіла і зневажала себе за слабкість, через яку так легко піддалася страху, але не могла змінити свою натуру.

Вона була сірою мишею.

Тітка Вайолет часто казала:

— Дівчинко, у світі є два людські типажі: коти і миші. Коти йдуть, куди хочуть, роблять, що їм заманеться, і беруть усе, що захочуть. Вони агресивні та самодостатні. У мишей, навпаки, немає ні краплі агресії. Вони зазвичай вразливі, тихенькі й сором’язливі. Найкраще вони почуваються тоді, коли пригинають голову і приймають те, що отримують від життя. Ти — мишка, люба. Це не погано. Ти зможеш бути достатньо щасливою. У мишей, можливо, не таке насичене життя, як у котів, але якщо миша сидить у своїй безпечній нірці,