Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

Не помічаючи, як змінився настрій дочки, Агнеса продовжувала з насолодою переповідати останні плітки, не пропускаючи нагоди полихословити з придворних дам.

Маріка не слухала її. Думки дівчини були далеко. Вона думала про Гліба та Лідію. Маріка втішала себе тим, що баронеса була не першою подружкою принца і навряд чи останньою. Та від цього на душі було не легше. Вона розуміла, що й сьогоднішнє свято відбудеться не для неї. Гліб, як завжди, буде оточений придворними красунями, а їй уготовано долю залишатися на задвірках.

Несподівано Маріці розхотілось іти на вечірку. Вона подумала: якщо Гліб щиро побажає побачити її, то приїде до неї сам. Вона не кривлятиметься, як мавпа, перед дзеркалом заради того, щоб мати ошатний і привабливий вигляд. Людям тільки здається, що модний одяг вирізняє їх із натовпу. Насправді він робить їх безликими, схожими на всіх, а Маріка не хотіла бути як усі.

— Маріко, ти мене чуєш? Я вже втретє до тебе звертаюся, — голос Агнеси вивів дівчину з оціпеніння.

— Що?

— Я кажу, що тобі дуже личить плаття з оксамитовим ліфом. Воно підкреслює стрункість твоєї фігури.

— Я не піду на свято, — похитала головою Маріка.

— Тобто як це — не підеш? — сторопіла герцогиня.

— Не піду, і все.

— Це що за примхи? Все ще дуєшся, що тебе вчора не запросили? Чи тобі мало того, що Гліб улаштовує вечір спеціально заради тебе? Може, він мусить стати перед тобою на коліна?

— Я не просила, щоб він через мене скликав гостей.

Маріка дратувала Агнесу своєю впертістю. Вона й маленькою дівчинкою була некерована. А тепер, коли вступила в підлітковий вік, із нею й зовсім не дати ради.

— До твого відома, запрошення королівської сім'ї не можна викинути в сміттєве відро. Існують норми поведінки, і їх треба дотримуватись. До палацу ти мусиш іти, хочеш чи не хочеш, — відрізала герцогиня незаперечним тоном.

— Увесь ваш етикет і норми поведінки тільки заважають людині жити. Все в природі любить волю. Дикий кінь, якщо надіти на нього вуздечку, брикається. А ви самі себе загнуздали, начепили шори й радієте, що кругом не можна й нічого не можна, — із запалом мовила Маріка.

— Диких коней приборкують. Побрикалась і досить. Гайда одягатись! — наказала Агнеса і трохи м'якше додала: — Маріко, люба, ти ж бо знаєш — я бажаю тобі тільки добра.

Не звертаючи уваги на примирливий тон герцогині, Маріка крутнулась і, гордо підвівши голову, пішла геть. Тепер вона остаточно вирішила, що не поїде до палацу.

«Усі хочуть як краще, — думала вона. — Але хто знає, що краще? Хіба гордість значить менше за титул? Чому люди не дозволяють одне одному жити так, як їм хочеться?»

У замку запанувало мовчазне невдоволення. Останнім часом це траплялося нерідко. Маріка все частіше замислювалася над тим, що тут вона чужа. Раніше Агнеса ретельно грала роль дбайливої матері, але тепер Маріці здавалось, що вона герцогині зробилася тягарем. Єдиним, хто утримував її тут, був Гліб.

Дівчина з сумом подумала: якщо вона втече, ніхто навіть не пожалкує про це, а скоро про неї й зовсім забудуть. Але куди їй тікати? Бурлакувати по дорогах самотою негоже для молоденької дівчини, навіть якщо вона вміє постояти за себе.

А до чужого табору навряд чи її приймуть.

Там не люблять чужаків.

А втім, до циган її також не тягло. Маріка згадала, як одного разу зраділа, побачивши барвисті кибитки, як кинулася до них, як до рідних.

Але її чекало розчарування. Смагляве вільнолюбне плем'я, серед якого вона виросла, стало для неї чужим. Вони наче говорили різними мовами. Освіта й виховання зробили свою справу.

Маріка розсталась із колишнім життям, але так і не знайшла місця в новому.

У глибині душі дівчина розуміла, що так не може тривати вічно, коли-небудь сторінка у книзі її долі перегорнеться, і все буде по-новому, та спершу вона має отримати знак згори. Як навчала її стара циганка Варга, всяку переміну має бути позначено велінням духів. Поки що духи мовчали, мабуть, іще час не прийшов.

Маріка повернулася до своєї кімнати, похапцем наділа легке полотняне плаття й узула сандалії та поспішила геть, не чекаючи, коли до неї з'явиться перукар і модистка. Щоб не привертати уваги, вона повернула до чорного ходу, але не пройшла й половини коридору, як зіткнулась із гувернанткою. Побачивши вихованку, класна дама вигукнула:

— Нарешті я вас знайшла! Де ви ходите? Зараз до вас має прийти перукар. Повертайтеся до себе. Часу залишилося в обріз, а ви ще не одягнені.

— По-вашому, я бігаю голяка? — посміхнулася Маріка.

— Жарти зараз недоречні. На вашому місці я би поквапилась.

— Дивно, чому всі ліпше за мене знають, що треба робити на моєму місці? Я сама хочу вирішувати за себе. І взагалі, залиште мене у спокої! — вигукнула Маріка й побігла геть.

Вона повернула в бічний коридор, промчала через прохідну кімнату й опинилась у невеликому кабінеті, вікна якого виходили в сад. Далі бігти було нікуди. Гнівні окрики гувернантки стихли десь позаду, але це зовсім не означало, що та облишила спроби