Читати книгу - "Джордж і корабель часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Робот кивнув.
— А ви були в таємному ізоляторі в пустелі?
— Були, — до Джорджа повернувся дар мови.
Він тільки частково збрехав, адже в космосі вони теж були наче в таємному ізоляторі.
— Бачу, ти любиш ретро-ботів, — мовила дівчинка. — Справжній музейний екземпляр!
Бульцман скривився, але промовчав.
— Що ж, раз тебе відправили сюди, значить, ти найкращий з усіх у Потойбіччі й мені нема чого боятися! — сказала дівчинка. — Але ми майже нічого не знаємо про тебе, бо ти заблокував наші канали. Як тебе звати?
— Джордж, — відповів хлопець. — А тебе?
— Геро, — відповіла дівчинка. — Мене звати Геро.
— А мою сестру — Гера! — сказав Джордж. Цікаво, де тепер його нечемні сестрички-близнючки?
— У тебе є сестра? — спантеличено перепитала Геро.
Але розмова перервалася, бо довкола них з’юрмилися менші дітлахи. Вони вже познімали свої шоломи й тепер притискали їх до грудей, наче найцінніші скарби. Усі школярі мали на спинах невеликі балони, схожі на той, що був у Джорджа. Зблизька хлопець побачив, що вони мали ще й маски на обличчях, від яких до балонів вели трубки.
— Привіт! — усміхнулася до Джорджа маленька дівчинка. — Ти хто?
«Хух, як добре чути, що вони таки розмовляють», — подумав Джордж. Він трохи заспокоївся.
— Мене звати Джордж, — відповів він. — Я тут уперше.
— А це твій робот? — запитала дівчинка, тицьнувши на Бульцмана, який горою височів над зграйкою дітлахів. Біля дівчинки стояв маленький, дуже милий робот із великими, мов блюдця, очима, шовковистим волоссям і виразними рисами лиця.
— Так, — відповів Джордж.
Бульцман зобразив на лиці свою найчарівнішу усмішку.
— А він страшний, — здригнулася дівчинка.
Її робот тут же розплакався. Бульцман обернувся, щоб ніхто не побачив, як йому образливо таке чути.
— ВІН ЩО — ТВІЙ? — до Джорджа підбіг хлопчик, якому ніяк не стоялося на місці.
— Ага, — кивнув Джордж.
— ОГО-ГО! ТАКИЙ ЗДОРОВЕННИЙ!
Хлопчик теж мав свого робота, якому, схоже, бракувало почуття гумору.
— Ти говориш заголосно, Герберте, — прогудів робот. — Я мушу перевірити рівень цукру в твоїй крові й повідомити про це твого опікуна.
— ОЙ! ВИ... бачте... — знічено прошепотів хлопчик.
— А хто тут головний? — Джордж обернувся до Геро. — Тут є хтось з дорослих?
— Головний? — здивувалася Геро. — А нащо нам тут хтось із дорослих за головного?
— Ну а де ваша вчителька? — запитав Джордж.
Геро розгубилась.
— Але ж із нами роботи. А вони постійно на зв’язку з нашими опікунами і зі школою. Цього досить. Дивно, що в Потойбічні не так!
— У Потойбічні не так... — повторив Джордж її слова, не знаючи, що ще сказати.
Робот Геро вирішив вставити свої п’ять копійок.
— Потойбіччя дуже схоже і водночас не схоже на Едем, — загадково сказав він.
— Що? — перепитав Джордж.
— Ну, з першого погляду здається, що в Потойбіччі зовсім інший режим, ніж в Едемі, але, по суті, вони однакові мов дві краплі води. Сторонній подумав би, що між ними нема ніякої різниці, — твердо сказав робот.
— А люди в Потойбіччі теж такі самі? — пошепки запитав Джордж робота.
— Такі самісінькі, — відповів робот Геро. — Повна свобода. Як в Едемі.
— Он як, — мовив Джордж.
Сарказм у його голосі точно йому не причувся. Тієї миті пролунав чийсь голос. У круглій залі, де вони стояли, потемніло.
— Вітаємо в Едемі, майбутні лідери, які прибули до нас із Бульбашки! Тут ви завершите навчальний модуль на тему середовищ проживання на Землі. Зараз на вас чекає персоналізована мандрівка у тропічний ліс — екосистему, що колись вкривала третину планети, а тепер зникла. Спеціально для вас ми відтворили тропічний ліс із усім його біорозмаїттям!
— Що? — вражено запитав Джордж Бульцмана. — Як це тропічний ліс міг зникнути?
Бульцман показав пальцем угору.
Піднявши голову, Джордж побачив: там, де ще хвилину тому була стеля, погойдувалися на вітрі крони високих тропічних дерев, крізь які лилося світло. Трохи далі з гілки на гілки стрибали, перегукуючись, мавпи. Хлопець глянув на підлогу — та була вкрита довгим корінням, мохом, хвилястою папороттю, чудернацькими грибами й мухоловками. Хлопець простягнув до хижої рослини палець — та клацнула так, наче хотіла його відкусити. Раптом він зауважив краєм ока металеву руку, яка висмикнула волосинку з голови якоїсь дитини. Хлопець тут же обернувся, але гнучка робо-лапа миттю зникла в гущавині.
— Пригнися! — вигукнув Бульцман, бо згори на них кинувся, лопочучи крилами, якийсь птах з яскравим дзьобом.
— Он там! — крикнув Джордж, розгледівши серед коренів дерева, переплутаних, наче клубок спагеті, темну морду, схожу на котячу.
— Ні, там! — сказав Бульцман, тицьнувши пальцем на велику сріблясту мавпу вдалині, яка розглядала їх, чухаючи собі вухо.
— Хто це такі?! — вигукнув Джордж. — Вони справжні?
— Не думаю. Мабуть, це віртуальна реальність, — відповів Бульцман, та про всяк випадок ступив крок у бік Джорджа.
Здається, хижаки ними зацікавилися. Пума підкралася ще ближче, прищуривши очі так, наче готувалася до вирішального стрибка. Бульцман і Джордж ступили крок назад і наштовхнулися на щось тепле і живе...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джордж і корабель часу», після закриття браузера.