Читати книгу - "Джордж і корабель часу"

Джордж і Бульцман єдині серед пасажирів не мали на собі шоломів, тому сиділи й мовчки дивилися у вікно. Розмовляти не було про що. Жахливий краєвид, мовчазні діти, химерні роботи, дивне повітря — Джорджеві все це видалося таким чужим, що він мало не розплакався.

Невже це справді рідний дім? Місце, яке йому снилося, поки він мандрував у космічному кораблі? А ще хлопцеві стало так страшно, як ніколи. Страх просочувався в кожну шпаринку його тіла — усередині все похололо, наче він щойно випив крижану колу з льодом. «Зараз страх дійде до серця, — подумав Джордж, — і воно перестане битися, замерзнувши від шоку й розчарування».

— Поводься так, як завжди, — сказав він собі. — Не піддавайся страху! Просто поводься нормально. Усе буде добре.

За вікнами автобуса навсібіч простягалася пустеля; то тут, то там до безплідної землі чіплялися змарнілі кущики й висохлі бур’яни. У пилюці метушилося кілька живих істот: величезна жовта змія кинулася на летючу жабу, а кілька маленьких, схожих на щурів поросят метнулись услід за автобусом.

Нарешті за хмарою пилюки щось виринуло — масивний високий паркан із воротами. Автобус зупинився. Ворота автоматично роз’їхалися, і тут Джордж раптом зауважив, що в автобусі нема водія.

— Тут нема нікого з дорослих, — шепнув він Бульцману. — Хм, дуже дивно. Стільки дітей — і ніхто за ними не пильнує?

Але Бульцман нічого не тямив у вихованні дітей і тому зовсім не здивувався. Його увагу привернуло щось набагато цікавіше.

— Дивися! — сказав він.

За воротами виднілися сріблясті будівлі чудернацької форми, які виблискували на сліпучо-яскравому сонці. Біля входу до основного корпусу вони побачили величезний 3D-напис, що світився просто в повітрі: «ВІТАЄМО В КОРПОРАЦІЇ “ЕДЕМ"». А під ним — ще один: «У НАЙКРАЩОМУ З УСІХ МОЖЛИВИХ СВІТІВ!».

к тільки на обрії замайоріла корпорація «Едем», діти, мов за командою, познімали шоломи й вишикувалися до виходу.

— Едем? — перепитав Джордж, опинившись надворі й кліпаючи очима від яскравого світла. — Міні-боти казали те саме слово. Що воно означає?

— Райський сад, — пояснив Бульцман. — За деякими джерелами, у тому саду зародилося життя.

— А чому там написано «У найкращому з усіх можливих світів»? — запитав Джордж.

Але в той момент діти з роботами чемно рушили вервечкою до будівлі.

— Пішли за ними, — шепнув Джордж.

Бульцман замикав шеренгу, горою нависаючи над дітлахами та їхніми роботами. Джордж не уявляв, що робити далі. Треба знайти, хто б міг їм допомогти чи принаймні пояснити, де вони опинилися і що взагалі діється.

Вони пішли слідом за дівчинкою з довгим хвостом та її роботом в окулярах. Діти увійшли до будівлі з великим гарним куполом.

— По-моєму, ми злилися з натовпом, — зрадів Бульцман.

Насправді вони з Джорджем — замурзані нечупари, втомлені від довгої мандрівки, — дуже виділялися в юрбі охайних, чистеньких і чемних школяриків та їхніх химерних, але милих роботів.

— А, по-моєму, ні, — збентежено мовив Джордж. — Хоча вони взагалі не помічають, що відбувається довкола. Таке враження, що вони десь не тут.

Але він помилявся. Старша дівчинка з елегантним роботом в окулярах обернулась і побачила їх. Вона здивовано витріщилася на Джорджа, ніби той щойно звалився з неба; зрештою, так і було, тільки вона, звісно, цього не знала.

— Перепрошую! — вигукнула вона. — А ви хто такі? І що робите на нашій шкільній екскурсії? Ох, найкращий зі світів! — вона ляснула себе по чолі. — Це аж два запитання. Я за кілька дампів вичерпаю свій ліміт!

Джордж розгубився — про що вона говорить? Він спробував вигадати відмовку, щоб якось пояснити, звідки він узявся посеред пустелі у скафандрі і в товаристві підгорілого робота-велетня. Але в голові стояв туман, нічого вигадати не вдалося, тож він вирішив сказати правду.

— Я... Я... — пробурмотів Джордж.

Раптом робот-компаньйон нахилився до дівчинки і щось прошепотів їй на вухо. Вираз її лиця змінився.

— Он як! — вигукнула вона; її очі округлилися й заблищали. Тепер дівчинка дивилася на Джорджа зі співчуттям. — Ясно!

Джордж іще більше розгубився. Він перевів погляд на робота. Йому здалося — чи робот в окулярах справді йому підморгнув?

— Мені дуже шкода, — співчутливо сказала дівчинка. — Як жахливо! Ти все втратив! Як прикро! Мій робот каже, що ти біженець.

Останнє слово вона сказала пошепки.

— А ще він сказав, що я більше не можу ні про що тебе питати, бо вже вичерпала свій ліміт запитань.

Джордж не знав, що відповісти, але, на щастя, Бульцман прийшов йому на допомогу. Він скористався новими знаннями про людські емоції й підтримав розмову.

— Ага, — зітхнув пошарпаний робот-гігант. — Дуже прикро...

Здавалося, він от-от розплачеться.

— Ви перетнули Кордон? — пошепки запитала дівчинка. — Прибули з Потойбіччя?

Вона обернулася до свого робота і квапливо сказала:

— Це не запитання, а твердження!

Бульцман хоробро кивнув.

— Я не можу про це говорити, — зітхнув він, погладивши носа металевим пальцем. — Дуже болісні спогади.

— Я все розумію! — тут же відповіла дівчинка. — Більше не буду про це згадувати. Що ж, вітаємо! В Едемі ви будете у безпеці.

— Це найкращий з усіх можливих світів, — додав її робот. Джорджеві здалося, що в його словах прозвучали нотки сарказму.

— Ви такі відважні! — сказала дівчинка й,