Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

— Телепатії?

— Ти бачив? — засміявся дядько. — Саме це слово я й шукав.

Хлопчик уже заспокоївся й лише зараз пригадав, як нещодавно Кен починав розповідати про свою бібліотеку, а він, Дуглас, зовсім не слухав — настільки був зайнятий телескопами. Небіж спробував виправитися:

— До речі, дядьку, бібліотека… Вона справді вся твоя? Не казатимеш же ти…

Дядько прояснів.

— Ні, вона дійсно вся моя. Знаєш, наші дід і бабця були вельми заможні та значну частину залишених ними грошей я витратив на придбання рідкісних книг зі всього світу. Під кінець назбирав їх стільки, що в певному розумінні змушений був відкрити бібліотеку, інакше де б я їх зберігав?

— І як це в тебе вийшло? Захоплення старовинними книгами, я розумію. А що з астрономією?

Дядько засміявся, це був невимушений сміх, сміх від душі, від якого Дугласу стало тепліше, ніж від випитого молока.

— Ну так, звичайно, я захоплювався й астрономією. Ці дві пристрасті народилися приблизно одночасно, але незабаром до астрономії я охолонув, а любов до книг лишилася… До книг і казок: Це велика любов, яка, сподіваюся, пошириться й на інших. Для цього й відкрив бібліотеку. І тепер часто організовую публічні читання — намагаюся підтримувати в людях здатність мріяти. Якщо ти на якесь із них прийдеш, тобі неодмінно сподобається!

Дядько був повний ентузіазму. Стало зрозуміло, що це невиправний ідеаліст.

— Казки, Дугласе. Ти й не здогадуєшся, наскільки вони важливі! Це в них розкривається сенс речей, характери людей… Від самого твого народження світ розповідає їх тобі та дякує тобі за казки. Досить прикласти вухо до стіни будинку, щоб вона оповіла про всіх, хто в нім жив або хто в ньому живе зараз. Цією ж мовою говорять трава, земля…

Кен зупинився, дивлячись на склянку з молоком, яку тримав у руці, ніби всередині склянки й містився сенс усього, що він хотів сказати.

— І це саме вони, — продовжував дядько, — дозволяють тобі летіти на крилах фантазії, позбавляють монотонності й живлять уяву, котра дуже важлива для розвитку та підтримки тебе в тонусі. І книги розкажуть про чарівництво, захопливі пригоди, про…

Поки дядько добирав влучне слово, його погляд упав на годинник із зозулею.

— Боже, Дугласе, уже глибока ніч, а я тобі тут лекцію читаю! — Він устав і разом із племінником вийшов із кухні. — Е, та ти босоніж? Ноги посиніли від холоду!

Голова Дугласа була ще повна дядькових слів. Він зі здивуванням помітив, що забув узути капці. Посміхнувся й запитав:

— Ти теж ідеш спати, дядьку?

Той подивився на небожа, і в напівтемряві його очі здалися ще більш утомленими, ніж раніше.

— Спасибі за турботу, друже, але думаю, посиджу тут трохи, заповнюватиму свій щоденник. Знаєш, така стара звичка — роблю це щовечора… Хто знає, може, після прочитання стількох казок мені теж захочеться написати хоча б одну.

— Дядьку, я хотів запитати тебе про дещо… — почав хлопчик, але зупинився.

— Сміливіше, Дугласе. Можеш питати в мене все, що забажаєш.

— Ти розповіси про мою маму?

Кен кивнув на знак згоди, тепло посміхаючись.

Незабаром Дуглас улігся під ковдру. Він крутився з боку на бік, але заснути не міг. Передчуття розповіді про матір радувало його, проте була й інша річ, яка дуже турбувала. Імовірно, страх знову побачити кошмар.

— Сни не можуть нашкодити, — сказав дядько. Вирішивши, що так воно і є, Дуглас заплющив очі.

Наступного дня рано-вранці Пітер зайшов по Дугласа, щоб разом прогулятися містом-.

— Куди підемо? — збуджено запитав той, вдягаючи легку куртку на футболку з тиграми з написом «Келвін і Хоббс».

— Бачиш, Дугласе, — відповів Пітер, — тут, у Туманній Бухті, великого вибору нема… Є морський музей, невеликий аквапарк — але пора року зараз не та, тож він відпадає, — Піт подивився на пасмо скель. — Хоча я б сказав, що найкращим атракціоном будуть гроти, якими рясніють ці скелі, і…

— Бі-і-іп! — відреагував Дуглас.

— Як ти сказав?

— Бі-і-іп, окей, стоп, годиться: поцілив у яблучко! Гроти, кажеш? Гроти й також печери, чи не так? — у передчутті Дуглас усе більше входив в азарт.

— Так, дійсно, також печери; але більша їх частина доступна тільки з боку моря, і щоб туди потрапити, потрібен човен…

— Чудово, більша частина, а решта?

— Ну гаразд, ти сам захотів. Гайда до мене! Візьмемо два ліхтарі та необхідне спорядження…

Дуглас захоплено підняв руки:

— Юхху-у! Ти розумник, Пітере! Спорядження, кажеш?

Пітер дивився на нього через товсті лінзи, хитро посміхаючись.

— Ну так, смачнючі бутерброди, зокрема…

— А ти здорово вмієш говорити, Піте. Чи не думав стати політиком? Або мером? Та що я кажу — губернатором! Ні, яке там губернатором…

Не гаючи часу, вони розійшлися: Пітер за ліхтарями та бутербродами, а Дуглас — за рюкзаком і двома пляшками грушевого соку.

Незабаром хлопці вже продиралися крізь чагарник відкритим боком пагорба, на північ від скелястого пасма. І жоден не помітив, що за ними стежить щось моторне та безшумне.

— Дугу, — заговорив Пітер, — я хотів би звернути твою увагу на прояви геодинаміки, типові для карстових областей.

— Що? — спитав Дуглас, спантеличено дивлячись на свого супутника.