Читати книгу - "Таємна троянда"

мазанки до мазанки бідняків передавалися з уст в уста оповідки про те, як він ставив нескінченні запитання про життя-буття богів та створення світу. Усе було б добре, якби не чудо, що занепокоїло всіх чоловіків та жінок, які просто без угаву про нього торочили. У волоссі дитини стало рости сіре соколине пір’я, і, хоча годувальниця постійно його зістригала, незабаром його виростало ще більше. Це не було щось небуденне, бо дива в ті часи траплялись на кожному кроці, але стародавній закон Ері говорив, що трон не може посісти людина, котра має якусь тілесну ваду, а оскільки сірий сокіл — дике створіння, яке живе у повітрі, ніколи не сідає за стіл і не слухає пісень поетів при світлі вогнища, то не інакше як той, у чиєму волоссі росте соколине пір’я, — зурочений та прóклятий, і народ не міг відділити своє захоплення мудрістю, що зростала у хлопчику, від страху перед нелюдською кров’ю, що текла в його жилах. Проте всі вирішили, що він має владарювати, бо вже неабияк набідувались від недоумкуватих королів та своєї власної недолугости, а до того ж бажали день у день споглядати виставу його життя, і всі боялись лише того, що велика спадкоємцева мудрість зобов’яже його підкоритися закону і приклúкати когось іншого, людину пересічного розуму, правити замість себе.

Коли дитині виповнилося сім років, верховний поет зібрав поетів і законників, аби розглянути і зважити всі ці питання. Хлопчик уже помітив, що ті, хто довкола нього, мають лише волосся, і хоч вони казали йому, що й у них росло колись пір’я, але повипадало через гріхи їхніх предків, однак знали, що малий довідається правду, коли почне мандрувати по всій країні. Добре поміркувавши, поети й законники ухвалили новий закон, який повелівав кожному під страхом смерти вплітати собі у волосся сіре соколине пір’я і розіслали по всій країні ловців із сильцями, пращами та луками, аби зібрати досить пір’я. А ще постановили, що кожного, хто скаже дитині правду, скинуть зі скелі в море.

Минали роки, і юний король переступив поріг між дитинством та отроцтвом, а далі між отроцтвом та дорослим віком, і замість цікавости до всього на світі став перейматись дивними витонченими думами, що приходили до нього у снах, про відмінності між явищами, які довго вважались тотожними, і про тотожність явищ, які довго вважались відмінними. Юрби народу прибували з інших країн, аби побачити його і спитати його поради, але на кордонах були виставлені вартові, які примушували всіх новоприбулих носити у волоссі сіре соколине пір’я. Поки відвідувачі слухали короля, їм здавалося, що його слова розсіюють темряву, ніби світоч, і сповнюють їхні серця, ніби музика, але, на лихо, коли вони повертались у рідні краї, слова його ніби даленіли, а те, що згадувалось, було надто дивним і витонченим, аби допомогти цим людям жити в суєті їхніх днів. Багато хто з них і справді жив опісля інакше, але нове життя ставало гіршим, ніж старе: дехто довго боровся зі зброєю в руках за праве діло, але коли чув, як король хвалить це діло та його ратні труди, то, повернувшись у рідні краї, бачив те, що любив, не таким уже й принадним, і відчував, що його рука — вже не така тверда у бою, бо король учив його, яка тонка грань розділяє олжу і правду; інші ж, які не боролися за жодне праве діло, а розбудовували добробут у своїх власних господарствах, почувши, як король роз’яснює сенс їхнього призначення, відчували, що їхні кістки — вже не такі міцні, а їхня воля — вже не так настроєна на важку працю, бо король відкрив їм величніші цілі; і багато які молоді люди, коли чули його поради, пригадували певні слова, які спалахували в їхніх серцях, наче полум’я, і зводили нанівець усі мирні радощі та людське спілкування, і йшла та молодь різними шляхами, але завжди — до неясної скрухи.

Коли хтось запитував короля про звичайні життєві речі — аби він розсудив суперечки про межі, чи заблукалу худобу, чи кровну помсту, — він звертався за порадою до того, хто стояв до нього найближче, але дотримувано цієї церемонії лише з огляду на двірський етикет — ніхто-бо не знав, що всі ці матерії королю заступала пелена дум і мрій, які заполонили його душу, наче воїнство, що стинається в битві. Ще менше хто знав, що його серце заблукало між полчищами невідступних дум і мрій, здригаючись від власної всепоглинущої самотности.

Серед тих, хто приходив, аби на нього подивитись і послухати його, була й донька короля одного далекого маленького королівства, а коли наш король її побачив, то полюбив, бо ж була вона прекрасна тією дивною блідою красою, яка не властива жінкам його країни, — але Дана, велика мати, вклала їй у груди таке саме серце, як і в інших, і коли принцеса довідалася про таємницю соколиного пір’я, то охопив її великий жах. Коли зібрання закінчилось, король покликав її до себе і заговорив про її красу, і зложив їй хвалу так просто і щиро, ніби вона була героїнею сказання, складеного бардами, і знічено попросив її відповісти на його любов, бо ж був він вправний лише у мрійництві. Приголомшена його величчю, принцеса не то дала йому згоду, не то відмовила, бо прагнула одружитися з воїном, який подужав би перенести її на руках через гори. День по дню король підносив їй дарунки — пугарі з вушками із золота та фіндрінні[32], виготовлені чужоземними майстрами, заморські тканини, які, хоч і були виткані вмілими руками, здавались їй не такими прекрасними, як яскраві тканини її батьківщини, — і все ж завжди вона не то усміхалась, не то хмурилась, не то поступалась, не то обдавала холодом. Король склав їй до ніг свою мудрість і розповідав, що герої після смерти повертаються у світ і заново починають вершити подвиги, що добрі й веселі люди Богині[33] прогнали похмурих і потворних велетнів, і підводний народ