Читати книгу - "Незвіданий світ"

Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, наче викладач перед аудиторією. Повернувшись обличчям просто до мене, він сидів у своєму верткому кріслі й курив, примруживши очі. Потім повернувся до мене боком, і тепер я бачив лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він длубався в стосах паперу на столі — напевно щось шукав. Нарешті я побачив у нього в руках якийсь пошарпаний старий альбом для малюнків.

— Я хотів поговорити з вами про Південну Америку, — почав Челленджер, знову дивлячись на мене. — Тільки дуже прошу, жодних зауважень. Насамперед ви мусите усвідомити, що все те, що я розповідатиму, без мого спеціального дозволу ви не переказуватимете ніде й нікому. Цього дозволу, скільки я собі тепер уявляю, ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?

— Дуже важкі умови, — запротестував я. — Безсумнівно, правдивий переказ...

Челленджер поклав альбом на місце.

— Годі. Бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.

— Ні, ні, — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. Адже ви не полишили мені на вибір нічого іншого.

— Нічогісінько.

— Тож нічого не вдієш. Тоді я обіцяю.

— Слово честі?

— Слово честі.

Його нахабні очі дивилися на мене з недовірою.

— А зрештою хіба ж я знаю, яка вона у вас, та честь?

— Ну знаєте, сер, — сердито крикнув я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати таких образ.

Цей вибух обурення, здається, більше його зацікавив, аніж вразив.

— Круглоголовий, — пробурчав він. — Брахіцефал[11], сірі очі, чорне волосся, деякі риси негроїда... Ви кельт, я гадаю?

— Я ірландець, сер.

— Ірландець? З самої Ірландії?

— Так, сер.

— Тоді все зрозуміло. Ну, слухайте. Ви дали мені слово честі, що не зрадите моєї до вас довіри. Мушу попередити, що довіра ця зовсім не така цілковита, як, мабуть, ви думаєте. Але в будь-якому разі й ті невеличкі відомості, що їх я вам хочу подати, будуть для вас дуже цікаві. Ви, напевно, чули, що два роки тому я вирушив у подорож до Південної Америки. Подорож, яку в історії науки ще назвуть класичною. Метою тієї подорожі була перевірка деяких тверджень Уолеса та Бейтса. А перевірити їх можна було лише в тих самих умовах, де проводилися первісні дослідження. Якби моя експедиція й не мала ширших наслідків, то й тоді вже вона цілком виправдала би себе, але те, що я там побачив, дало зовсім новий і свіжий матеріал для науки.

Я увесь перетворився на слух.

— Ви, певно, знаєте, — хоча за наших напівкультурних часів це й не обов’язково, — що деякі місця, по яких протікає Амазонка, досліджено лише частково і що ця ріка має численні притоки, але велику кількість їх навіть не нанесено на мапи. Я хотів відвідати ці маловивчені краї та дослідити їхню фауну, щоб зібрати матеріал для кількох розділів монументальної праці в галузі зоології. Сподіваюся, цей твір виправдає моє існування. Закінчивши роботу й повертаючись додому, я випадково спинився на ніч у маленькому індіанському селищі коло самого гирла однієї з приток Амазонки — зараз я ще не маю права називати вам її назву. У тому селищі жили індіанці, які належали до племені кукума. То був дуже приємний, але зовсім неосвічений нарід, і їх розумові здібності навряд чи перевищували здібності типового лондонця. Коли я йшов уверх по річці, ще під час першого візиту, мені пощастило вилікувати декого з них і за те здобути серед місцевих жителів величезну популярність. Не дивно, що на мене нетерпляче чекали. За їхніми жестами я зрозумів, що хтось потребує медичної допомоги, і разом із ватажком пішов до однієї з халуп. Увійшовши туди, я побачив, що мій пацієнт тільки-но помер. На мій подив, то був не індіанець, а біла людина з рівним волоссям і деякими ознаками альбінізму. Одягнена у якесь дрантя, вона мала страшенно виснажений вигляд, і все тіло її свідчило про надто довгі страждання. Наскільки я міг зрозуміти з розповідей індіанців, цей чоловік був для них чужинцем і прийшов у село з лісу, падаючи з ніг від утоми.

У головах покійника лежала його дорожня торба, і вміст її я розглянув якомога уважніше. На ярлику, який було вшито зсередини, я прочитав його ім’я: «Мепл-Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиган». Перед цим ім’ям я завжди охоче скину капелюха. Досить сказати, що, коли мої заслуги буде визнано, воно стоятиме на одному рівні з моїм.

Вміст торби, вочевидь, указував на те, що він був художником та поетом і подорожував у пошуках нових вражень. Знайшов я при ньому й деякі вірші. Я не вважаю, що знаюся на цих справах, але, на мою думку, вірші заслуговували на увагу. В торбині лежало також кілька малюнків із річковими краєвидами, ящик для фарби, ящик із кольоровими крейдинами, оця вигнута кістка, яка лежить на чорнильниці, том Бекстера «Мухи та метелики», дешевий револьвер і кілька набоїв. Із вбрання там не було нічого; може, він загубив його, подорожуючи. Оце й усе, що знайшлося в торбині того мандрівного американця.

Я хотів був уже уходити, коли в око мені впав якийсь предмет, що визирав із кишені його пошарпаної куртки. То був альбом ескізів у тому самому вигляді, який, ви бачите, він має й досі. Можу вас запевнити, до першого видання творів Шекспіра я б не поставився з більшою пошаною, ніж до цієї реліквії, яка потрапила до моїх рук. Візьміть і перегляньте її, погортайте сторінки.

Він відхилився на спинку крісла і гострими, допитливими очами дивився, яке враження справить на мене цей документ.

Я розгорнув альбом, передчуваючи, що знайду в ньому щось — я сам не знав, що саме, — щось незвичайне. На першій же сторінці