Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

Бібліотекарка глянула на юну читачку крізь великі рогові окуляри та відразу впізнала її.

— Дзвінко? Привіт! Тобі знову книжку про міфічних істот?

— Так! «Божества, демони й інші міфічні істоти давньої України» Богодива Сварожича.

— Добре, але обережно: книжка дуже стара.

Джмеленя і Хитрик сіли за величезний дерев’яний стіл.

— А ось і водяні істоти! Русалки, водяники, болотяники, люзони, мелюзини! Почнемо з русалок, сторінка 225.

«Русалки — міфічні істоти, які повстали з утоплениць. Схожі на живих дівчат із довгим волоссям, справжні красуні! Живуть у воді, переважно в річках. Ночами виходять на берег, бавляться між собою, співають, танцюють, а коли побачать людину, то питають: „Полин чи петрушка?“ Якщо хтось скаже полин, то тікають, а як петрушка — затягують у воду й лоскочуть до смерті. Найдужче бояться полину й любистку, а також дзвону. Живуть у водах до кінця світу. Часто заважають ловити рибу та ріжуть поставлені у воду сіті. У свято Івана Купала можуть приєднуватися до людей, танцювати з ними, стрибати через вогонь. Тоді їх можна впізнати по довгих мокрих сорочках, вінках з осоки та холоду їхнього тіла».

— Ого! А я думав, що то все вигадки! Лячнувато!

— Але зараз ми захищаємо озеро, а не боремося проти русалок! О, дивися, тут і про водяника написано!

«Водяник подібний до чоловіка, але в молодості має дуже великий хвіст. Між пальцями ніг і рук у нього ростуть перетинки, а за вухами — зябра. Може мститися жадібним рибалкам, перевертаючи їхні човни, сплутуючи під водою волосінь, ламаючи вудки. Щоб його задобрити, рибалки кидали у воду щіпку солі. Поки водяник її лизатиме, можна спокійно ловити рибу. У великих озерах і річках водяники мають своїх їздових сомів. Можуть улаштовувати собі підводні кімнати десь у спокійних затонах чи старицях. Стягують туди всілякі загублені речі, особливо меблі. Водяника має кожна водойма, крім калюж і боліт. Малих воденят важко відрізнити від пуголовка чи дрібної риби. Лише з часом хвіст у них розсмоктується й вони стають подібними до людей. Живуть дуже довго. Старшують над русалками. Риба — то їхня худоба. Вони її пасуть і підгодовують. Коли водойма зникає, висихає, наприклад, ідуть шукати іншу, яка ще не має водяника.

Люзони повстають з дівчат, які померли перед вінчанням. У верхній половині виглядають, як дівчата, а в нижній схожі на рибу. Живуть лише у великих річках, озерах, водосховищах. Коли гарно надворі, особливо у свята Юрія, літнього Івана, Петра й Зелені свята, виходять на берег, співають пісні, розказують байки та молитви. А люди як почують те, то й собі переймають. Якщо хтось побачить люзона, то йому слід віддати черевики, бо люзони просто обожнюють взуття, хоча й носити його самі не мають на чому. Спочатку слід подати один черевик, а за другого вже просити люзона навчити вас нової пісні, байки, казки чи молитви.

Болотяники, або їх іще…»

— Ну, цих нам не потрібно. У нас озеро, а не болото. — Джмеленя загорнула книжку.

— От коли відвоюємо водойму, потрібно запросити якогось люзона, нехай навчить нас нових байок, — прошепотів Дмитрик.

— Ходіть, Ольма вже має бути тут, — мовив Тиціан.

— Знову в каналізацію! Там темно! — запротестував Дмитрик. — Там страшно! А чому Ольма прийшла сюди по підземних переходах?

— Бо там волого! Ольма не може надовго виходити на сушу, особливо під таке сонце, як сьогодні. Русалки можуть сидіти лише біля берега чи гуляти в дощ, або у вологі ночі. Інколи прогулюються лісом, коли роса не висохла. Ну все, досить розмов. Спускаємось. — Тиціан відсунув люк і поліз першим. Діти рушили за ним.

Нижче шахти з драбиною справді було дуже темно. Коли Дмитрик спустився на мокру долівку хідника й увімкнув ліхтарик, жовте світло відразу вихопило з темряви дівочу постать. Тонкий і мелодійний голос грізно запитав:

— Полин чи петрушка?

— Пе… пе… пе… трушка, — перелякано пробелькотів хлопчик.

— Грушка? — ще грізніше перепитала таємнича фігура. — Я за грушку не питала!

— Та полин, полин! — притьма відповіла Дзвінка.

— Ну добре. Ви знали відповідь! Пощастило, а то я б із задоволенням полоскотала цього худенького малого.

— Дякую, не треба. У мене лоскоти повсюди. Спокійним білим світлом спалахнув Тиціанів ліхтар, і тепер діти могли добре роздивитися русалку. Вона була напрочуд вродлива, хоча шкіра мала біло-блакитний відтінок. На блідому обличчі, наче двоє озерець, виблискували великі зелені очі. Хвилясте світле волосся лягало Ольмі на плечі й ховало її до пояса.

— Ольма! — мовила русалка, простягаючи білу руку з довгими синіми нігтями. Діти потисли її, відчувши крижаний холод русалчиної шкіри.

— Ви така… така… така гарна! — ледве вимовив Дмитрик, не зводячи погляду з нової знайомої та густо червоніючи.

— Твоя краса, Ольмо, вже починає діяти, — розсміявся Тиціан.

Діти й водяник навперебій розповіли русалці про Канікульне озеро, нечесного мера й злостивих сестер Захланських. Вислухавши, русалка декілька секунд щось обмірковувала, а тоді сказала:

— З мером я розберусь, він чоловік, а от із тими сестрами маєте впоратись самі!

— Нам головне, щоб Триндикало не віддав землю Захланським! Тоді озеро залишать у спокої!

— Не віддасть. Мені потрібна вечірня сукня, взуття на шпильках і макіяж. Ще візьміть обприскувач з холодною водою. Зустрінемося о п’ятій вечора на площі Ринок біля фонтана Нептун. Там хоч вологе повітря!

— Моя мама вашого зросту, Ольмо! Я крадькома візьму її сукню, взуття й косметику, — зраділа Дзвінка.