Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

— А я принесу обприскувач! — додав Дмитрик. — А скажіть, мер не постраждає? Ви його не вб’єте?

— Ні, хоча справа буде дуже мокрою.

На щастя, Дзвінчин тато відразу погодився зводити дітей на ратушу в центр міста. Дзвінка зібрала в пакет усе потрібне для запланованої операції, Дмитрик відпросився в батьків на прогулянку, й усі пішли на трамвай номер два. Доволі швидко доїхали до площі Ринок. Чимало дівчат ходили у вишитих сорочках, то тут, то там траплялися жінки в народних строях, які поспішали хто на концерт, хто на виставу, тому русалка в домотканій сорочці по п’яти не надто виділялася. Вона сиділа на парапеті фонтана й дивилася у воду, що колами розпливалася від водяних струменів. Згори в задумі на русалку дивився кам’яний Нептун, владно обхопивши тризубець. Може, він теж хвилювався за успіх цієї справи, а може, просто милувався красунями довкола, одна з яких належала до його водяного царства.

— Тату, тату, купи, будь ласка, нам морозива, а ми тебе біля фонтана почекаємо! — попросила Дзвінка.

Тато пішов по морозиво. Дзвінка з Дмитриком підійшли до Ольми й мовчки передали їй пакет. Ольма так само мовчки взяла його та рушила до входу в міську раду. Дмитрик навздогін зашепотів їй:

— Перевдягнутися можна в жіночому туалеті на другому поверсі!

Діти вперше побачили, як русалка усміхнулася. Усмішка зробила її холодну красу теплішою та милішою.

— Звісно, що перевдягатися в чоловічий туалет я не піду. А розташування туалетів я завжди знаю, бо чудово відчуваю воду. Особливо чисту!

— А що, у водоймах буває нечиста? — здивувався Дмитрик.

— Буває, а в моїй річці чистої води взагалі нема.

— Де ж це така річка?

— Наша Полтва. Я ж її русалка. Скоро дощ буде, і я зможу довше побути на повітрі. Підходьте до мерового кабінету, я за кілька хвилин там буду. До зустрічі й дякую за співпрацю.

— Це вам дякуємо за можливість працювати поряд з такою красунею! — пролепетав Дмитрик, потупивши очі донизу та знову червоніючи. Русалка граційною ходою попливла до міської ради та зникла за арками її входу. Кам’яні леви обабіч навіть не кліпнули, вдаючи, ніби не впізнали полтвинської русалки. Хіба в менш витривалого з них ледь помітно сіпнувся кам’яний хвіст.

— А тобі не зарано русалкам компліменти говорити? — засміялася Дзвінка, штурхаючи друга в плече.

Тут якраз підійшов тато з трьома ріжками морозива. Посмакувавши, усі троє рушили до центральної споруди площі Ринок.

— Уявляєте, ми сьогодні піднімемося над усім містом! — замріяно сказав пан Гєник. — Шкода, що мама не змогла з нами піти.

— А скільки метрів у нашій ратуші? — запитав Дмитрик.

— Цілих шістдесят п’ять! Цікаво, що це вже друга вежа в цьому місці. Перша згоріла наприкінці 15-го століття.

Ольма в червоній сукні елегантною ходою йшла коридорами міської ради. Депутати та інші чоловіки замовкали й застигали на місці, дивлячись їй услід.

Ось великі двері з табличкою «Приймальня мера Триндикала М. І.». Ольма рвучко прочинила їх і зайшла досередини. На щастя, Триндикало стояв одразу за дверима біля своєї секретарки.

— Доброго дня, пане Триндикало! — русалка спокусливо всміхнулася й підморгнула меру. — У мене до вас справа, про яку можна поговорити тільки наодинці.

— Ви записані на прийом? Як ваше прізвище? — секретарка взяла руки в боки, з підозрою оглядаючи відвідувачку. Русалчина краса на жінок не діяла.

Мер, дивлячись телячими очима на Ольму, мовив:

— Ця панна записана на прийом. Я її сам записав! Прошу до мене! А ти, Ангеліно, зроби дві кави, принесеш хвилин за п’ять.

Мер і Ольма пішли до Триндикалового кабінету, секретарка рушила за ними, та перед її носом двері зачинили. Тоді вона просто притулила вухо до дверей.

Несподівано з-за дверей кабінету долинув нервовий сміх Мирона Івановича і його голосні вигуки.

— Ой, яка ви пустунка! Перестаньте, бо я зараз втечу.

— Яке нахабство! — розгнівана секретарка відійшла від дверей і заходилася робити каву.

Тут з кабінету вибухнув голосний регіт Триндикала, який так заливчасто реготав, що було незрозуміло, чи встигає він ще й дихати.

— Не треба! Ги-ги! Не підпишу! Га-га! Перестаньте! Га-га-га! Не маю права! Не треба! Ги-ги-ги! Захланські мене з’їдять. Ге-ге-ге-ге! Припиніть, бо я лусну! И-и-и-и-и! Вони мене замурують. Ге-ге-ге-ге-ге! Ой, рятуйте! Захланські забетонують ноги… у-ха-ха… у балії! Гі-гі-га-га!

Секретарка підійшла до дверей із двома горнятками кави на підносі, бурмочучи:

— Яке нахабство! Я з ним чотири роки працюю, а він ні разу не глянув на мене як на жінку, а тут регоче з якоюсь…

З кабінету долинув тоненький вереск мера, і раптом двері різко відчинилися. З них вибіг сам Триндикало. Ґудзиків на його піджаку не було, краватка теліпалася на спині, сорочка визирала зі штанів. Мер тоненько гиготів, зриваючись час від часу на свиняче рохкання. У руках Мирон Іванович тримав аркуш, на якому було надруковано: «Рішення виконкому щодо володіння…»

— Не підпишу! І-і-і-і-і-ги-ги. Хр-хр-хр! Га-га-га.

Мер поволі задкував до виходу в коридор. Облита кавою, Ангеліна стріпувала гарячий коричневий напій зі своєї білосніжної блузки. Ольма твердою ходою вийшла з кабінету, побризкала на себе водою з обприскувача, тицьнула його секретарці в руки та пішла за мером.

— Ні, ні, полин, полин! — заверещав той і вибіг у коридор.

— Пізно! Ти спочатку сказав петрушка!

— Що? Не підпишеш! Я ще не закінчила тебе лоскотати! — І побігла за мером.