Читати книгу - "Чарівні створіння"

Дюкейн не розмовляла зі мною ні того дня, ні того тижня. Однак я весь час думав про цю дівчину і постійно натикався на неї, хай де був і куди дивився. І справа була не лише в Ліні, не в тому, який вона мала вигляд (хоча, попри дивний одяг і зношені кеди, вона була симпатична); не у її словах, хоча говорила вона зазвичай те, про що ніхто б не здогадався чи не наважився б сказати. Справа навіть була не в тому, що вона відрізнялася від інших дівчат школи, звісно, ні.

Просто вона показала мені, наскільки, попри всі свої зусилля, від гатлінівців не відрізнявся я.

Цілий день падав дощ, а ми сиділи на уроці з гончарної справи і ліпили з глини. Цей урок іще називався УВ, або «усі відмінники», оскільки на ньому оцінки ставили за старання. Я записався на гончарство минулої весни, бо мені потрібно було добрати бали з мистецтва, а до шкільного оркестру я не хотів ні за які гроші. Оркестр саме відчайдушно репетирував на поверх нижче під керівництвом худої, як скелет, і одержимої роботою міс Спайдер. Біля мене сиділа Саванна. У класі були тільки дівчата, і я, як єдиний хлопець, абсолютно не знав, що робити далі.

— Сьогодні ми експериментуватимемо, і за це я не ставитиму оцінок. Спробуйте відчути глину, звільніть розум. І не слухайте, що там грають унизу, — місіс Абернаті здригнулася, коли оркестр заграв гімн Південних Штатів. — Зануртесь у себе і знайдіть дорогу до власного серця.

Я запустив гончарне коло і втупився у глину, що оберталася перед моїми очима. Потім зітхнув: що в оркестрі, що тут — одна нудьга. Згодом, коли у класі все стихло і шум гончарних верстатів витіснив теревені з останніх рядів, я почув, як унизу заграли щось інше. Це була скрипка, чи радше альт; музика лунала водночас чарівна і сумна, і все це було якось незвично. У цій невимушеній грі було більше таланту, ніж у виконанні під вправним керівництвом міс Спайдер. Я роззирнувся: здавалося, нікому й діла немає до цієї пісні, а в мені вона торкнулася самої душі.

Я впізнав мелодію і вже за мить наспівував про себе пісню з айпода. От тільки цього разу слова змінилися:

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

І грім, що у пам'яті в тебе не стих,

Шістнадцята миля, шістнадцятий шлях,

Шістнадцятий пошук, шістнадцятий страх…

Я не зводив очей зі шматка глини: він рухався по колу і поступово втрачав обриси. Що більше я намагався зосередитися на глині, то розмитішим ставав клас, і от уже разом із глиною обертаються і весь кабінет, і стіл, і стілець разом зі мною. Нас усіх втягувало у коловерть постійного руху в ритмі пісні з кабінету музики. Клас зникав. Я повільно витягнув руку вперед і провів пальцем по глині.

Спалах. Розмиті оберти кімнати перетворилися на інший кадр:

Я падаю.

Ми падаємо.

Це знову сон. Її рука. Я хапаю її за кисть, чіпляюся пальцями за шкіру, за зап’ясток і відчайдушно намагаюся її втримати. Але вона вислизає, і я відчуваю, як її пальці висковзують з моєї долоні.

«Не відпускай!»

Я хотів їй допомогти, втримати її. Це бажання було сильнішим за всі інші, але вона просочилася крізь мої пальці…

* * *

— Ітане, що ти робиш? — пролунав схвильований голос місіс Абернаті.

Я розплющив очі та спробував зосередитися, повернутися в реальний світ. Відколи померла мама, я постійно бачив такі сни, але удень це трапилося вперше. Я подивився на сіру руку, заліплену висохлою глиною. Потім на глину на колі. На ній явно проступав відбиток долоні, так нібито я сам щойно приплюснув усе до верстату. Я придивився і зрозумів, що долоня була не моя. Вона менша, це відбиток руки якоїсь дівчини.

Це її рука.

Я глянув на свою: під нігтями скрізь застрягла глина, яку я зішкріб з її зап’ястка.

— Ітане, ну ти хоч би спробував щось зробити, — місіс Абернаті поклала руку мені на плече, і я підскочив. За вікном гримнув грім.

— Але ж, місіс Абернаті, гадаю, саме так промовляє Ітанів внутрішній світ, — хихикнула Саванна і зазирнула мені через плече. — І каже він тобі, Ітане, що час підстригти нігті!

Дівчата мало не луснули зо сміху. Я розтовк глиняний відбиток долоні та знову зліпив з нього сіре казна-що. Потім підвівся, витер руки об джинси — і тут пролунав дзвоник. Ухопивши рюкзак, я вилетів із класу, мов куля, ризикуючи послизнутися на поворотах у мокрих кедах і перечепитися через незав’язані шнурки. Пронісся двома прольотами — й опинився перед кабінетом музики. Мені потрібно було переконатися, що це був не сон.

Я відчинив двері зали обома руками — і побачив порожню сцену. Репетиція закінчилася, всі саме виходили в коридор, мало не збиваючи мене з ніг. Я глибоко вдихнув… Цей запах я впізнав іще до того, як по-справжньому відчув його.

Лимон із розмарином.

На сцені міс Спайдер збирала ноти, розкидані поміж складаних стільців, на яких сиділи «великі музиканти» шкільного оркестру.

— Вибачте, мем, — гукнув я до неї. — А хто тільки що грав… ну, ту пісню?

— У нас чудове поповнення серед струнних, — усміхнулася міс Спайдер. — Альт. Дівчина, яка щойно переїхала до міста….

Ні, це неправда. Тільки не вона.

Я вибіг із зали, навіть не почувши її імені.

* * *

Коли розпочався восьмий урок, Лінк чекав на мене біля роздягальні. Провівши рукою по скуйовдженому волоссю, він розпростав плечі. Тепер його вицвілу футболку із «Блек Сабат» було видно в усій красі.

— Лінку, мені потрібні ключі.

— А як же тренування?

— Не можу сьогодні. Є справи.

— Ти про що?

— Дай ключі.

Мені негайно слід було кудись поїхати. Усі ці сни, пісні та якась цілковита прострація просто посеред уроку (чи як там її назвати) заводили мене у глухий кут. Я точно знав, що це не на добре.

Була б моя мама жива, я б усе розповів їй. Ми ніколи не тримали одне від одного секретів. Але вона померла, батько замкнувся у кабінеті, а Амма б місяць викачувала з мене переляк, якби дізналася, в чому річ.

Мені не було з ким поговорити.

Лінк простягнув ключі.

— Тренер тебе вб’є.

— Знаю.

— І Амма дізнається.

— Знаю.

— І дасть тобі лупки, — докинув він, і його рука дивно здригнулася, коли я забирав ключі. — Чувак, не тупи.

Я розвернувся і побіг геть. Пізно.

11. IX