Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Сидів, похнюпившись, потім рішуче підхопився, випростався й мовив:

– Ти, Катрунцю, зачекай… – Подав дівчині руку, пригорнув до себе – високий, сильний, ставний і рішучий, принаймні сам видавався собі таким. – Зачекай лише тиждень, я повернусь, і ми все вирішимо.

Дівчина поклала йому руки на груди, підвела очі, обпекла блакиттю, і Юрко одразу втратив усю свою рішучість, а вона скуйовдила йому русявого чуба й засміялася тихо.

– Дурний ще, – прошепотіла. – Вирішувати слід зараз: лишаєшся з Сорокою чи зі мною. Два шляхи тільки – туди або сюди.

– З тобою, – мовив Юрко, – тільки з тобою, бо без тебе мені погано.

Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей. А він дивився на червону заплітку в чорній косі.

«Дивно, – подумав, – Катря чорнява, а очі сині, невже таке може бути?»

Не повірив сам собі й підвів її обличчя долонями – очі справді горять блакиттю, і в них можна дивитися все життя.

Нараз відпустив дівчину, ступив крок назад, подивився так, буцім не бачив ніколи, – і Катря навіть знітилась. Стояла у кофтині з білого лляного полотна, яскраво розшитій химерними квітами, простій темній і зовсім не новій спідниці, засмагла й білозуба, неймовірно вродлива й струнка, але якась розгублена під пильним Юрковим поглядом.

– Ну, що тобі? – запитала. – Чого втупився?

– Кохаю тебе.

– Казав уже.

Юрко радісно свінув очима.

– Мені без тебе не жити.

– Хіба я йду від тебе?

Ступив до Катрі, підняв на руки, легко, немов мале дівча, й закружляв по галявині. Потім, нараз утративши дихання, опустив обережно, буцім могла розбитися, і запитав:

– То почекаєш тиждень?

– Знов своєї? – розгнівалась. Юрко наморщив чоло.

– Ну, не можу я… – сказав прохально. – Ми ж домовились, і я не хочу порушити слово. Мужчина я чи ні – і слово мушу мати мужське, непорушне.

– Куди йдете?

Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?

– До Квасова.

– Де це?

– Далеко, сто верст.

– Для чого? – посуворішала, – Я не хочу…

– Ти ж знаєш, в мене руки чисті.

– Якась акція?

– Треба зустріти когось… -.невизначено відповів Юрко. Зробилося соромно – справді, не міг сказати, що йде зустрічати агентів чи провідників з-за лінії фронту. Катря, напевно, не зрозуміла б його. Щиро поклявся сам собі: це буде його останнє діло – все, з нього досить, а якщо справді на сільраді висить відозва…

Подумав трохи й мовив:

– Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.

– А ти?

– Від Квасова до Ковеля ближче.

Катря взяла Юрка за обидві руки, але не притулилася, як раніше, хотіла бачити його очі.

– Ти прийдеш?

– Як же я без тебе!

– Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.

– Піщана, сім, – повторив. – Через тиждень обов'язково чекай на мене.

– Чекатиму.

Катря посміхнулася чомусь сумно, та не витримала, зареготала й побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі босі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.

За березами почалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між комишами тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпалася в ньому, та вони спустили, його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів. Далі починалося мілководдя, за ним – піщаний берег.

Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася – вони купалися і загоряли, поки сонце зовсім не спустилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…

Майор Бобрьонок з задоволенням зняв чоботи і, поки Толкунов лазив на дерево, дав ногам перепочинок. Дивився, як спритно піднімається на дуба капітан, – той нарешті дотягнувся до білого клаптя, зняв з гострої обламаної гілки обережно, немов це був не звичайний шовк, а міна уповільненої дії. Сів верхи на товстелезній гілці, розправив шмат на коліні, навіть для чогось погладив рукою і лише по тому сказав:

– Справжній німецький парашутний шовк, майоре. Двох думок бути не може.

Бобрьонок нічим не виявив радості, хоч звістка справді була приємною. Отже, вони не помилилися і перший слід нарешті знайдено.

Майор зиркнув на годинник. Восьма година тридцять чотири хвилини. Пости протиповітряної оборони вперше засікли німецький літак о другій ночі, і через шість з половиною годин вони вже мають перше підтвердження того, що літак викинув парашутистів. Непогано, навіть дуже непогано, іноді такий розшук затягується на добу, дві й навіть більше. Що ж, подумав, вважатимемо, що нам пофортунило. Поки Толкунов спускався з дуба, Бобрьонок взувся. Взявши у капітана шовковий шмат, уважно роздивився його.

– Парашут зачепився краєм, – мовив упевнено. Перевів погляд на дерево. – Довелося смикати. Ось і обірвали.

– Чи обірвав, – уточнив Толкунов.

– Так, може, парашутист був один, – погодився Бобрьонок. – Принаймні не пощастило йому… – роззирнувся з задоволенням довкола. Справді, якби парашутист опустився бодай на кілька метрів від дуба, потрапив би на галявину. На світанку диверсант знайшов би зручне місце, закопав парашут, шукай його в цих лісах хоч тиждень.

Але чи один парашутист?

Німці, як правило, закидають групи з трьох-п'яти чоловік. Диверсанти чи шпигуни з вибухівкою, рацією, зброєю…

Щоправда, в цьому разі міг бути й один. Полковник Карий казав, що за розвідувальними даними стало відомо: німці готують якусь важливу акцію в зоні розташування тилів їхньої армії. Приблизно по лінії залізниці Сарни – Маневичі – Ковель. Тут одному не впоратися. Якщо, звичайно, диверсія. Шпигунові також важко без рації. Правда, він може мати явки, зв'язкових, яких гітлерівці залишили тут під час війни.

Але ж, хай там що, їм з Толкуновим треба шукати. Нема іншого виходу – тільки шукати. Огледіти буквально кожен квадратний метр лісу, бо диверсанти, зрештою, не можуть не лишити слідів…

Толкунов похмуро подивився на майора.

– Розійдемося? – запитав кислим тоном.

Бобрьонок не звернув уваги на капітанову похмурість: уже звик до того, що Толкунов майже не сміється, та й взагалі хто й коли бачив усміх на його вустах? Така вже вдача у капітана, але ж прекрасний розшукувач, іншого такого нема в контррозвідці армії, може, й цілого фронту.

Толкунову дають найважчу роботу, й він ніколи не заперечує – бурмоситься, а робить, зрештою, комусь же треба робити,