Читати книгу - "Солодка Даруся"

Отож сільські молодиці купували — хто потайки, хто відкрито — Цвичкові дримби, хіба що лиш не цілували його в руку від утіхи, що мають забавку, яка нагадує їм самих себе...

А що посмішкувалися над Іваном Цвичком — так то не дивно: у цім краю посміювалися над усіма.

— Петре, а десь'те купили такі штани, чи не до церкви на пролюд? Чи не від Цвичка моду переймили?

— Чуєте, Йванихо, а що у вас такий вигляд, як би вас Цвичок цеї ночі обертав?

...Іван був малоговірливий про все на світі, окрім дримби й заліза, з якими говорив і язиком, і руками. До того ж мав вроджену ваду: прирослий до піднебіння язик — і через те його мова нагадувала торохтіння підводи по сільській вулиці... Може, тому й не любив пускати слово на люди. А може, не дуже й людей любив, а лиш — роботу для них. Хтозна?

Жив, де доведеться: заночовував на автостанціях, у дзвіницях, улітку — в придорожних оборогах. Дехто із сільських ґаздів іноді наймав Івана траву косити або дрова колоти, але він до роботи на чужих обійстях не мав великої охоти. Тому завжди між сільським роботодавцем і Цвичком відбувалася приблизно однакова розмова:

— А чи не прийшов би ти, Іванку, в понеділок до кошіння? Трави перестоюють, а косаря найти трудно.

— У понеділок? — лінькувато перепитував Цвичок. — Понеділок, ґаздику, тяжкий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що понеділок відпадає. А травам нічо не буде до самої смерти.

— Ну, то приходи, любий Іванку, у вівторок.

— Е-е-е, ні, вівторок — напасний день. У дорогу у вівторок іти не можна. А кошіння — то також дорога.

— А в середу?

— Середа — пісна днина. А я люблю рибу. У вас риби може не бути. А як є, то не така, як треба. Так що не спішіть у середу косити. Або косіть без мене.

— Іване, то прийдеш у четвер?

— У четвер точно що ні. У четвер маю голитися. То також велика робота. А там, дивіться, вже п'ятниця. А в п'ятницю кликали в Петраші на весілля молодого збирати до шлюбу. В суботу маю йти до молодиці. А на це також довгі збори. Так що, вибачєйте. Може, прийдіть мене наймати до кошіння на той тиждень. Але не з понеділка, бо понеділок — тяжкий день...

Той, хто був свідком такої довгої бесіди з Іваном Цвичком, вважайте, був щасливою людиною. Бо решта не могли похвалитися тим, що чули від нього більше, ніж дві-три слові.

Зрідка Іван приставав жити до котроїсь молодиці. Але приставав не надовго, і в одному і тому ж селі не приставав ні до кого. І більше, як два місяці, його не затримала ані одна. Якщо Іван вимивав хороми чи ґанок і стелив мокру ганчірку перед порогом, — це означало, що він дякує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, куди ведуть очі.

Через те мало хто хотів приймати Цвичка для життя. Переночувати — будьте ласка, але не більше. Та й по правді сказати, сільські молодиці, ті, що були справді гонорові, чи такими себе вважали, гидували неклейдоватим, нехарапутним чоловіком, що людською мовою означало не дуже спритним, невдатливим, нефортунним. А котра наважувалася перервати свою сиротинську судьбу Іваном, чи вкусити солодощів а хоч би й з дурнуватим, а все ж — чоловіком, надовго удостоювалася насмішкуватих кпинів більш удатливих і щасливих.

— Щось ви такі, Василинко, як би дві ночі коло Цвичка оберталися...

— Думаю, Парасочко люба, що вам би одної ночі стало, аби мати такий вид, бо ви би дві ночі коло Івана не витримали, якби лиш захотів вас... але, видите, не хоче... не смакуєте йому, певно. Так що лиш хіба що думайте, як мене Цвичок вночі обертає...

— А не чули'сте, Гафійко люба, це правда, що Їлена законилася цеї ночі Цвичком?

— Ну, не всім же, Варварко, ходити до причастя лиш до церкви. Коли не коли — й грішного тіла можна вкусити. Але чого би то вам про Ілену дбати, коли вона п 'ять років удовує?! А ви, кажуть люди, і не вдовиця, і в церкві на причасті буваєте, а гріха з чужими чоловіками не сторонитеся.

— Уже як таке мене питаєте, то скажу по правді: цю охіть до гріха мені передала моя бабка, як весільний посаг. Ви ще молода, то й не знаєте. А я від свої мами знаю, що у нашої бабки було семеро дітей — і всі від других татів.

— Ну, то чого вас так мучить думка про Цвичка? Чи самі його хочете попробувати, лиш не можете сказати?

...ЯКОЇСЬ ТО ВЕСНИ колов Іван Цвичок дрова в Марії, Дарусиної першої сусіди. Уже як та Марія умовила Цвичка стати до роботи на своїй оборі — Бог його знає. Але факт залишається фактом: мало не все село дивилося-дивувалося, як Іван, скинувши картату сорочку, мало не пів дня вимахував сокирою — аж гай шумів і несказанно тішилася Марія.

Ви вже знаєте: сказати, що Іван був аж такий дуже добрий робітник — не скажеш, бо міг собі посеред роботи сісти на пень чи на лавку під стіною — і заграти у дримбу, або зібрати лахи і податися на автостанцію.

Приблизно так само він зробив і в Марії: ні з того ні сього кинув сокиру посеред двору, і так — як був голий до пояса — сперся на паркан, витягнув із штанів дримбу — і заграв у бік Дарусиного двору якоїсь дуже тужної, аж кури перестали порпатися в пилюці, а пес завертів хвостом і подався в буду.

Даруся тим часом, пов'язана весільними стрічками, простоволоса, із віночком на голові, у довгій, до п'ят, непідперезаній білій вишиванці сиділа в розсохлій груші і перев'язувала гілля, знімаючи по одній стрічки із себе. Вона то зводила погляд до неба, то втуплювалася в свої руки — і одинока сльоза котилася їй по щоці, як по засохлому рівчакові.

А Цвичок грав у дримбу і дивився почерез паркан, гейби і не на Дарусю, а лиш на її подвір'я, тоді раптово