Читати книгу - "Щоденник страченої"

Марія Матіос

Щоденник страченої

Психологічна розвідка

ПОЧАТОК

    — ...Мабуть, навіки завойованих жінок, які навіки завойованих територій, і справді немає, - із лагідністю прирученого змія прошепотів, ніби просичав, чоловік, нахиляючись до самих моїх очей.

Далі він схилився нижче, ніби мав намір цілуватися.

Мої уста подалися назустріч.

Але чоловік різко випростався і докінчив, очевидно, наперед заготовлену фразу:

— Я не зумів змиритися з тим, що навіки завойованих жінок немає.

Його незвично жорсткий і холодний погляд гіпнотизував і без того зневолене тіло. Із розгорнутим детективом Василя Шкляра я все іще напівлежала на тахті, застеленій квітчастою хусткою у великі ружі, але незбагненним чином відчувала загрозливу небезпеку оманливої ідилії. Нав'язлива думка про те, що ось-ось повинно щось трапитися, не давала можливості зосередитися чи бодай підвестися, щоб здобути кращу точку опори.

Та коли за мить чорний отвір пістолетного дула, що різко вигулькнув із паперового пакунка, втупився мені в груди — я зареготала. Мій нервовий, а може, й страшний сміх перекочував із горла в піднебіння, як сльози, і нагадував, швидше, ридання. Одночасно я відчула, як шкіра під колінами вкрилася холодними дрижаками.

Краєм загальмованої свідомості я іще встигла зафіксувати останню зрозумілу мені істину: це — неминуча смерть.

— Що ти робиш? - механічно звелася назустріч чи то чоловікові, чи його озброєній руці. Далі — не пам'ятаю...

КІНЕЦЬ

— ...Ваша честь! — нарешті — після тривалого шуму в переповненій залі і глибокої паузи вже в повній тиші - прокурор, що виступав головним обвинувачем, звернувся до насупленої, майже безформноїжінки-судді невизначеного віку, сповитої в чорну, таку ж безформну, як і вона сама, мантію. Схилившись у галантному поклоні, він чомусь приклав руку до серця, а далі театрально закотив догори очі: — Почну з кінця. — Поки прокурор лаштував слова у викінчену думку, суддя однією рукою встигла підтягнути під столом зморщені колготи і правим носком почухати ліву литку. — Навіть коли б у цьому залі вишикувалася рота найкращих адвокатів країни, — прокурор демонстративно звертався до захисника підсудної сторони, — отож, навіть, коли б тут захист вели найкращі адвокати країни, які з такою ж палкістю доводили би протилежне тому, про що я зараз говоритиму, і навіть, коли б у цій залі засідав наш найбезпристрасніший Конституційний суд, мій вердикт не змінився б ані на йоту...

— Вердикти в цьому залі виголошую я! — писклявим голосом, що дисонував із фігурою, суддя різко перебила прокурора і насупилася іще більше.

— ...мій вердикт не змінився б ані на йоту, — із притиском повторив прокурор, гіпнотизуючи суддю великими чорними очима. Він повільно протер окуляри витягнутою із правої кишені штанів хусточкою, ви¬тримав іще одну довгу паузу, а далі з притиском і логічними наголосами, достойними самого Богдана Ступки, продовжив: — Ця жінка, яку сьогодні наше правосуддя нарешті виведе на чисту воду, заслуговує не те що на найвищу міру громадського осуду, який за нинішніх умов і обставин у нашій державі є найменш діє¬вим. Вона заслуговує найвищої міри покарання.

Бо тільки так можна утвердити справедливість і невідворотність нашого правосуддя, яке, попри все, залишається найгуманнішим у світі...

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАМІСТЬ МОТИВАЦІЇ

...А тепер я тримаю в руках темно-зелений, як поросла жабуринням озерна вода, талмуд свого багаторічного щоденника з претензійною назвою «Жіночий літопис», писаний різнокольоровим чорнилом, помальований примітивними, наївними картинками а ля Никифір із Криниці, з подеколи вільними від письма сторінками, зі слідами губної помади чи масних пальців, подаленілим, але все іще присутнім ароматом дорогих парфумів, і ловлю себе на думці, що страх — реальний, цілком осяжний, гидкий і мерзотний страх — вертається в мене через усі брами єства: крізь пори шкіри, дихання, очі. Він заповзає всередину слизьким гадом і звиває собі кубло десь у ямці між грудьми.

Не маючи ані сили, ані відваги потоптати ту бридку гидоту, поволі, яку сповільненому кадрі, пересуваюся у фотель і на якусь мить прикриваю долонею очі. Я навмисне відтягую зустріч, яка повинна ось-ось відбутися з власної волі. Проте моя добровільність зараз нагадує добровільну смиренність схиленої шиї бика перед тим, як у його тім'я вдарить занесений обух.

Так минає обмежений, але якийсь дуже тягучий і спресований час. Від перенапруги нервів дзвенить у вухах. А може, воно щось дзижчить за вікнами чи стіною, хоча я не маю ані найменшого наміру відволікатися на сторонні звуки. Зараз необхідно зосередитися на собі, щоб не пропустити головного. Що воно тепер головне? Після всього...

Поволі, так поволі, нібито в мене розбиті паралічем руки, починаю гортати пожовклі сторінки щоденника: і колишні вагання стосовно того, чи варто відкривати окрему, і безумовно, пандорину скриньку далеких і напівзабутих радощів і страждань, поволі покидають мене...

Що правда - то правда: я жадаю і водночас боюся перечитати з відстані часу і теперішньої трагедії частину свого інтимного життя.

З одного боку, хочу цього, бо в теперішньому моєму напівіснуванні-напівумиранні уже немає місця тому лоскітливому хвилюванню, що прискорює серцебиття й додає адреналіну у кров будь-якій жінці, на обрії якої маячіє а хоч би туберкульозний, але чоловічий силует. Без того лоскоту навіть теперішнє очікування смерті втрачає останню барву.

Так дивно, що я про це іще думаю, про лоскіт... про серцебиття... мені б писати заповіт, а я хочу патрати себе, як недорізану курку, по живому, незагоєному. Прагну душевної трепанації, нібито мені все іще мало фізичного, а не теоретичного болю.

А що при спогляданні зафіксованого чорним по білому свого довгого і гострошпилевого життя я знемагаю від страху, то в цьому, мабуть, немає нічого незрозумілого: іноді страх спогадів сильніший від повсякденних страхів. Людина — істота настільки дивна, наскільки незрозуміла. Інакше, навіщо б їй постійно вертатися в минуле — хай навіть лише безформними думками? Тим паче, минуле — не таке вже й бездоганне і позитивне, іноді — далеко не миротворче, а нерідко — писане фарбами крові і сліз? Мабуть, простіше було б виставити захисний щит добровільноїамнезіїі вчитися шукати втіху в теперішньому. Та жіноча натура влаштована так, як влаштовано ненавмисного вбивцю: спокуса вернутися на місце злочину переважає застережливі окрики «Небезпечно!!!»

Легко сказати — «виставити щит»... та іще й для пам'яті. Якже його виставляти перед нефіксованою прірвою всього того, чого не помацаєш, не відсунеш? Мабуть, іще ніхто у світі не позбавлявся пам'яті свідомо, добровільно, а якщо й позбавлявся-то лише внаслідок катастроф. Душевну драму в