Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Зокрема, вищим державним актом обіцялась оперативна розробка земельного закону на основах скасування приватної власності й соціалізації землі. Справді, буквально за кілька днів, 18 січня 1918 р., тимчасовий закон, над яким попередня робота провадилась уже тривалий час, було ухвалено. Українська Центральна Рада визначала такі загальні засади аграрного курсу:

«1. Право власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами в межах Української Народної Республіки віднині касується.

2. Всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами стають добром народу Української Народної Республіки.

3. На користування цим добром мають право всі громадяни Української Народної Республіки без різниці полу, віри і національності, з додержанням правил цього закону»[60].

«Основною ціллю цього закону, — зазначав П. Христюк, — являлось утворити такі умови користування землею, при яких була б виключена всяка можливість капіталістичного визискування за допомогою землі людської праці, инакше кажучи — всяка можливість використовування землі, як знаряддя продукції, для експльоатації людини людиною. Поруч з цією ціллю стояла друга — утворення таких умов землекористування, які полекшували б спочатку організацію окремих великих громадських господарств з спільним, громадським веденням господарства, а потім — перехід до громадського ведення сільського господарства в загальнодержавних межах. Досягнення цих цілей мислилось в формах, які відповідали б соціяльно-економичним умовам розвитку землекористування на Україні і вели б до зросту сільськогосподарської культури і звязаної з нею інтенсивности та продукційности сільського господарства»[61].

Наскільки наведений закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Військові події розвивалися так швидко, що уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон був опублікований. Надруковано його було вперше в Житомирі. А спроби запровадити закон у життя були здійснені вже під час перебування в Україні німецько-австро-угорських військ.

Поряд із цим той самий П. Христюк висловлює сміливе припущення: «Можна з певністю сказати, що коли б означений закон було прийнято Центральною Радою місяців на два — три раніше і коли б було вжито тоді серйозних заходів до його переведення в життя, заходів, які йшли б вкупі з переведенням инших соціяльно-економичних реформ, оповіщених III Універсалом Центральної Ради, і вкупі з визнанням революційно-державного значіння за радами робітничих, салдатських і селянських депутатів та зміцнення цих органів як єдино здатних побороти контрреволюційні перешкоди і перевести потрібні трудовому народові реформи, — земельний закон мав би своє — в першу чергу політичне — значіння, міцно зв'язав би трудове селянство України з Центральною Радою, а тим самим відіграв би велику ролю в московсько-українській війні. Виданий же в дні виходу Центральної Ради з Київа, він тратив в цім смислі дуже багато»[62].

Приблизно такою ж є оцінка і закону про 8-годинний робочий день (прийнятого ще пізніше). Не випадково П. Христюк відповідний параграф своєї книги назвав: «Запізніле законодавство: Закони Центральної Ради про землю і про восьмигодинний робітничий день». А В. Винниченко навіть відверто іронізував з цього приводу[63]. Деякі автори вважають ухвалені поспіхом закони недосконалими і навіть шкідливими. Зокрема, так ставився до закону про землю Д. Дорошенко. Він же не вельми делікатно оцінював і «Закон про національно-персональну автономію», «яким діячі Ц. Ради дуже пишалися як зразком того, як треба улаштовувати міжнаціональні відносини в державах з мішаним населенням, але який в дійсності утворював якусь державу в державі і головне — не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей»[64].

Що ж до інших державних документів, яких настійно вимагало життя, то до них так і не дійшло.

***

Ні IV Універсал, ні прийняття соціалістичних законів не вплинуло на більшовиків, на їх прагнення довершити розпочату справу, знищити Центральну Раду. Наступ радянських військ продовжувався. Спинити його було зовсім не під силу. Точніше — таких сил не було, нічим було чинити спротив.

Відчайдушну спробу не стільки врятувати Українську революцію, Українську Народну Республіку, скільки, мабуть, відстояти їх честь спромоглася лише невелика група патріотично налаштованої молоді.

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаного за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До формування „під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці”[65]. Окрім студентів до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (одна — друга — сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто, не залишала міста). Військові власті в якості командира призначили старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, й виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й, навіть, морально, та й ідейно, підтримало його. Так 11 січня 1918 р. „Нова Рада” — газета українських соціалістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді — опублікувала звернення „До українського студентства”, підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: "Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-"большевицька" (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. Будьмо ж, товариші, щирі й чулі! Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги! Кому, як не нам, нести світичі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми