Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, теж священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а потім п'ять синів. Отця Теодора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945 р. енкаведисти, так що «певний досвід» у нього в цій справі був. Тому, мабуть, він не дуже злякався, коли 23 березня 1946 р. його черговий раз арештовують. Але на цей раз арештовують і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів. Їхніх шістьох маленьких дітей (найменшому, Миколці, ще не виповнилося року) відправили в дитячий будинок, але родичам, на щастя, вдалося їх звідти розібрати. Через 3 роки о.Теодор Давидюк помер у Мордовії, а Володимира Давидюк відбула свій строк повністю, - до речі, їй в документах до прізвища Давидюк додали ще й Бандера, щоб начальство відразу бачило, з ким має справу. В 1953 р. її також привозили до Москви, але вона теж відмовилася купувати собі волю ціною паплюження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Вочевидь, всі Бандери відзначалися великою силою волі. Повезло їй лише в одному: коли вона звільнилася в 1956 р., їй вдалося повернутися на Західну Україну, де вона жила при доньці.

Що ж до синів о. Андрія Бандери, то вони, дійсно, всі займалися політичною діяльністю і всі загинули.

Про Степана Бандеру відомо дуже багато, але невідомо, чому з того можна вірити, оскільки навіть найбільш ґрунтовний історик Петро Мірчук пише: «По закінченні народної школи в рідному селі, Степан Бандера продовжував освіту в українській гімназії в Стрию», - в той час як сам Степан Бандера в незакінченій автобіографії «Мої життєписні дані» писав, що у зв'язку з воєнними лихоліттями він до народної школи не ходив взагалі.

Ще менше даних про братів Степана. Так, Василь і Олександр вчилися в тій же стрийській гімназії. Потім Василь вчився на агрономічних курсах Львівської Політехніки, одружився з Марією Возняк (її сестра була дружиною Миколи Лемика, про якого мова буде далі). Василь Бандера був активним діячем ОУН, відправлений поляками в концтабір Березу Картузьку, звідки вийшов лише після розгрому Польщі в 1939 р. Олександр, як відомо з тієї ж автобіографії Бандери, захистив дисертацію з економіки в Італії, в той же час він працював в місцевій станиці ОУН, одружився з донькою італійського міністра закордонних справ Чіано.

В 1942 р. обидва братів були арештовані німцями і ув'язнені в концтаборі Аушвіц (польська назва Осьвєнцім), де закатовані 21 липня 1942 р. Існують свідчення, що їх убили не німці, а поляки з обслуги табору в помсту за вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Проте однозначно, що зробили це поляки з дозволу німців, про що мова теж буде далі.

Степан Бандера (крайній зліва) разом з братами: Василем (стоїть) та Олександром, також членами ОУН, які були замордовані 1942 р. в Освєнцімі.

Невідома доля наймолодшого з братів, Богдана Бандери. Видатний діяч ОУН Степан Мудрик-Мечник написав у своїх спогадах, що востаннє він зустрічався з Богданом Бандерою в половині червня 1942 р. в Білій Церкві, коли Богдан з так званою похідною групою прямував для підпільної роботи в Херсон. Звідси, мабуть, і виникла версія, що їх у Херсоні розстріляли німці. Але п.Петро Лаврів, колишній вишкільник куща УПА і низових проводів Долинського району (підпільне псевдо «Добромир»), розповідав авторці, що він ще перед війною вчився в Стрию разом з Богданом, добре знав його в обличчя і зустрічав у поїздах «Станіславів - Стрий» ще в 1943 році. Так само донька Володимири Бандери - Давидюк Мирослава заповнювала, що вуйко Богдан відвідував їх ще у 1943 році. Пані Марія Скрентович-Лаврів, обласна референтка Юнацтва Станіславівщини, потім - окружна жіночої мережі (підпільне псевдо «Звенислава»), розповідала, що вона виконувала обов'язки зв'язкової обласного провідника «Роберта» і обласного референта СБ «Митаря» з тодішнім крайовим проводом у Львові. Згадує, що коли Роберт був дуже запальний, то Митар був цілковитою йому протилежністю - завжди дуже спокійний (саме цю рису постійно згадують ті, хто спілкувався з Богданом Бандерою). «Я не можу сказати, звідки я то знала, - говорить п.Марія, - бо то ж була конспірація, але хтось мені сказав, що Митар - брат Степана Бандери. І я його бачила в Чорному лісі на Станіславівщині ще на початку 1944 року». Ця розповідь цілком узгоджується зі спогадами колишнього вояка УПА Василя Яцишина. За деякими даними. Митар зі своєю дружиною Дарою і ще кілька повстанців загинули в бункері аж 19 грудня 1949 року в с.Старичеві Рожнятинського району.

Все це ще вимагає скрупульозного дослідження. Звернімося ще до глави сім'ї - о.Андрія Бандери. Він належав до тих українських священиків, які не відділяли церкву від національних справ. У Старому Угринові була читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», сільськогосподарські установи, які значною мірою були створені зусиллями о.Андрія Бандери. Коли ж у 1918 р. Австро-Угорська імперія розвалилася, але почала відновлюватися розділена ще при Катерині II між Росією, Пруссією і Австрією Польща, українське населення Галичини піднялося на боротьбу за свою власну державу.

1 листопада 1918 р. у Львові відбулося повстання, яке ввійшло в історію під назвою Листопадового зриву, і створена незалежна держава - Західно-Українська Народна Республіка. Ця назва для більшості українців старшого і середнього поколінь невідома, бо навіть у підручниках з історії Української РСР для вузів цей історичний факт не згадується зовсім.

Для захисту держави була необхідна армія, і о.Андрій Бандера пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. Після поразки визвольних змагань він повернувся до Старого Угринова для виконання своїх священицьких обов'язків і до сім'ї.

Коли почалася Перша світова війна, Степанові Бандері було всього п'ять років, але ж загальновідомо: люди, які дожили навіть до дуже похилого віку, своє дитинство пам'ятають краще, ніж те, що було з ними недавно. Сам Бандера писав так: «Під час Першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-1915 і 1917 роках, а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австро-російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними стрільнами». Ті, кому в дитинстві довелося пережити Другу світову війну, можуть собі це уявити. Слово «стрільна» - не помилка, так називали в той час артилерійські снаряди.

У книзі «Степан Бандера - символ нації» Петро Дужий писав: «Треба ще й погодитися з думкою, що те,