Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

що дорослі люди сприймають розумом, то діти, як звичайно, в особливо важкій ситуації здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи не вивітрюється». Що це дійсно так, може підтвердити випадок, який мав місце у серпні 1990 р. під Нікополем у дні святкування козацької слави. До групи професійних співаків, - серед них були Галина Менкуш і Анатолій Мокренко, - які стояли край дороги і неголосно співали популярні народні пісні: «Ой, хмелю мій, хмелю», «Там під лужком зелененьким» та ін., підійшла дуже старенька, бідно зодягнена жінка й несміливо попросила: «Дітоньки, заспівайте мені «Ще не вмерла Україна». «Дітоньки» переглянулися, бо це ж ще був час, коли ця пісня публічно не виконувалася, але заспівали. Старенька заплакала, а потім сказала: «Дякую, я оце ніби в раю побувала». Оскільки вона була родом з Кривого Рогу, то слід думати, що спомин про український гімн «Ще не вмерла Україна» зберігся у неї в пам'яті з часів Української Народної Республіки, коли ця бабуся була ще дитиною.

Отже, Степан Бандера у своєму дитинстві бачив не лише жахи війни, а й хвилю патріотичного і національного піднесення, потім період гіркої поразки, коли Галичина потрапила в залежність до новоутвореної польської держави, і ця залежність була значно важчою, ніж попереднє входження до складу Австро-Угорщини. Все це не могло не позначитися на формуванні внутрішнього світу підлітка.

Якими хворобами хворів Степан Бандера в дитинстві? Володимир Бєляєв в одному зі своїх памфлетів назвав його золотушним поповичем. Бєляєв не вказав, звідки в нього такі дані (золотухою в ті часи називалася хвороба, що тепер носить більш наукову назву діатез). А от про те, що він у дитинстві хворів ревматизмом, сам Бандера згадує в автобіографії, зазначаючи, що це завадило йому вступити до учнівської організації «Пласт», яка мала спортивний ухил. Мабуть, усі медики погодяться, що в результаті ревматизму, про який існує примовка, що він «лиже суглоби, але кусає серце», у Степана Бандери на все життя мало лишитися хворе серце. Зрештою, потім юнак таки переміг свої недуги і займався спортом.

Мабуть, слід вважати, що дитинство Степана Бандери закінчилося у 1919 р., коли йому довелося полишити сім'ю в зв'язку з навчанням в українській гімназії в м.Стрий.

СТРИЙСЬКА ГІМНАЗІЯ

Уявіть собі десятилітнього хлопчика, маленького зростом, хворобливого, який з рідного села потрапляє в місто. Це ми зараз знаємо, що Стрий - таке собі невелике містечко, а малому Степанові воно мало видаватися величезним. Жити в чужих людей, правда, йому не довелося, бо в Стрию жив його дід, але все одно це не рідна сім'я, в якій ти виріс. А незабаром померла мати - отже, напівсирота. Найголовнішу ж зміну в життя, мабуть, внесло навчання в українській гімназії. Адже це вперше, у віці десяти років, Степан Бандера пішов до школи, опинився серед великої кількості своїх однолітків, з якими

треба було налагоджувати стосунки, звикати до того, щоб кожного ранку йти в гімназію і кілька годин висиджувати на уроках, а потім ще вдома виконувати домашні завдання.

Степан Бандера в пластовому однострої, курінь «Загін Червона калина», 1925 р.

Як тоді взагалі було поставлене навчання? В архіві авторки є спогади чоловіка, який у тих же 1920-х роках навчався в Кременецькій духовній семінарії, побудованій на зразок класичних гімназій. Ось що він писав: «Утримання в цій школі було дороге. Тільки за навчання треба було щорічно платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати, щоб заплатити за один рік навчання. Харчування в місті також дорого коштувало - 40-50 злотих в місяць. Книжки також дуже дорого коштували. Такий словник латинський 10 злотих, а грецький 15. А якщо в родині треба було вчитись двом-трьом, тоді батьки виходили з себе, або діти впроголодь вчилися. А яка учоба, коли ти голодний та ще в холодній кімнаті? Отож вчитися було дуже тяжко і одиницям вдавалося скінчити школу без повтору на другий рік. Половина предметів викладалась на українській мові, а половина на польській».

Таким було навчання і Степана Бандери в Стрийській гімназії. За тим, хіба, винятком, що жив він, як уже зазначалося, не на квартирі у чужих людей і, слід думати, не сидів голодний. Зате тут були інші труднощі, про що він пише в автобіографії: «Матеріальну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання і утримування забезпечували батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої брати і сестри під час шкільної науки… Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі».

Які були успіхи в навчанні юного гімназиста? В автобіографії він зазначає, що, почавши з 4-го класу, давав лекції іншим учням і таким чином заробляв якісь гроші. В архівах збереглися шкільні документи Степана Бандери, які свідчать, що вчився він успішно.

Яка була атмосфера в гімназії?

У 1923 р. Рада Послів, яка вирішувала справи в повоєнній Європі, визнала, що новостворена польська держава має право на західноукраїнські землі за умови надання культурної автономії українському населенню. Але польський уряд повів активну політику полонізації цих земель. Офіційно ще в березні 1920 р. було заборонено вживати назву «Західна Україна», а вводилася назва «Малопольска Всхудня». Переселялися з центральних районів Польщі і наділялися на пільгових умовах землею осадники. На державну службу приймалися тільки поляки і католики. Масово закривалися українські школи, а ті, які наразі залишалися, ставали «утраквістичними»: тобто половина предметів викладалася українською, а половина польською мовами. За українськими викладачами вівся пильний нагляд, щоб вони не відходили від затвердженої програми.

І все ж якраз ці переслідування викликали спротив національне свідомих учителів (гімназійні вчителі називалися професорами) і учнів. Тим більше, що гімназія в Стрию, яка розташовувалася в окремому будинку «Руська Бурса», залишалася за своїм національним складом майже виключно українською. Не лише поляки, а й ренегати-українці сюди своїх дітей не посилали. Зате, як не дивно, ходили кілька учнів німецької і єврейської національності, батьки яких таким чином хотіти виразити свою солідарність з українським народом.

Богдан Кравців, Крайовий Провідник ОУН у 1929 році.

Про гімназистів, які фактично ще були дітьми, мабуть, не можна сказати, що вони цілком свідомо включалися в національну боротьбу. Тут було чимало юнацького потягу до романтики і чисто школярської пустотливості. Наприклад,