Читати книгу - "Фройд би плакав"

вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.

– То не таке воно вже, значить, і важливе було, – підсумувала Марла, – бо ж рукописи не горять. А як горять – то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна – бо сцяла я у душі зранку! В мене все.

Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.

– Ну от, – зітхнув Х'ялмар, – а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.

– Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, – Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, – будьмо!

Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:

– Мм… Не найкраще.

Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці – вона знала це – воно вже мало зовсім інший смак.

– Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…

– Якого з них? – Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.

– Ну… того… що в книжці моїй…

– Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?

– Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…

– Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…

– Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.

– То напиши йому листівку, – бадьоро порадив Х'ялмар, – тільки ліпше роби це в сухому місці.

– Та ні, навіщо? Краще тут. – Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.

– Хіба тобі не здається, що це – красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…

– Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.

– Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів – тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! – видихнула Марла.

– По-моєму, дехто вже п'яний.

– Ага, я! – і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.

– Ну і як ти там? – спокійно поцікавився Х'ялмар.

– Ух ти! Кльо-о-ово!!! – Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. – Стрибай, Нудото!

– Та ні, я… іншим разом. – і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.

А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.

– А тепер усе, що я бачу – сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну – є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана – бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама – вчителька…

Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.

– Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…

–

Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.

– Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?

Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.

– Бо хто його зна, – міркувала Марла, – з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність – штука дещо провтикана…

А гетера (ба навіть дві – ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент – штука сильніша за будь-яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.

– Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? – спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.

– П'яная в стєльку, – продовжила білявка опис Марли.

– Щаслівая, – знизала плечима досвідчена.

Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну – до виходу, другу – в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, – принаймні, так здалося Марлі, – техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.

Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х'ялмаром під суміш гіп-гопу й індійського фольку.

– Цікаво, – питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, – і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?

– Не знаю… – прокричав Х'ялмар (іншого виходу