Читати книгу - "Фройд би плакав"

– Ага, ти теж, – збрехала Марла, – а я собі і курва неабияка.

А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х'ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».

– А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!

– Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.

I вони заснули.

11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.

– Як ти думаєш, – питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, – яка то холера вчора понесла нас у той… як його?

– «Буум Руум».

– Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?

– По-моєму, ти просто захотіла трахатися. – Та ну?

– Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.

– Ага, бач', як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! – Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:

– Вам коньяку, мем?

– Так. Будь ласка. – Марла простягнула їй свою шклян-ку, – о, до речі, а нам додому скляночок не треба?

– Уже чотири є… – Х'ялмар поворушив ногою рюкзака.

– Щось не брязкає, – Марла проковтнула рештки коньяку, – треба п'яту.

Відтак, все-таки трохи встилаючись сусідів, вона обережно заховала до наплічника черговий об'єкт своєї аероклептоманії.

– Моя мама була в шоці, коли якось помітила за вечерею у мене в Берліні, що на ножі стоїть тавро «Люфтганзи»… – прошепотів Х'ялмар.

– А моя би сказала, що я – хазяйська дитина.

– Найкращі авіалінії – сінгапурські. Там можна цупити зубні щітки з пастою, станки для гоління, ножики не такі гівняні, як у тайських авіаліній, рушнички навіть можна…

– Та ну – рушнички? Вони ж манюсінькі! Щоби нормальний рушник зробити – це ж треба їх докупи зшивати. Впадло. Все одно, що шити шубу з білочок.

Подумавши трохи, Марла відкрила Х'ялмарів ноутбук і, відсунувши його на безпечну відстань від загрозливо нахиленої (бо як нахилять більше, розламають екран!) спинки переднього крісла, заходилася клацати інтро якоїсь із майбутніх писанин:

«Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку. Вулиці навіть вночі не бувають тихими, а постаті – поодинокими. Час від часу тутешні люди забувають, для чого мають їм служити ті чи інші частини тіла, але ніколи не залишають своїх пісень на чужому порозі, навіть якщо запускали їх туди, щоби виклянчити грошей. Жінки тут покривають голову тканиною, а потім довго чешуть спітніле волосся. Коханці мусять підробляти собі натальні картки, щоби жити разом, як брат і сестра. Тут їжу собі готують на узбіччі доріг, там же неподалік і випорожнюються. Сміття скидають у будь-яку водойму, а при вході в домівку скидають взуття, їх столиця згори зелена, всередині червона, а понизу – сіра. Порохнява тут цінується дорожче за повітря, а лемент – за тишу. Дочекавшись повноліття, кожна дівчина прагне помінятися кольором шкіри з чужинкою, що прибула до міста не давніше трьох днів. інколи дівчата-відданиці виглядають тих чужинок, сидячи у навмисне для цього збудованих вежах. Головне, аби ті вежі не були вищими за мечеті їхнього султанату…»

– Знаєш, Х'ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб'ється.

– Угу, – він не відірвався від книжки.

– Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?

– Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.

– Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…

– Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»

– Та, поганенько-таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір – з боку спини, щоправда – і наче лоскотав по-збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася-аж почервонів, сарака – і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.

– Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В'єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику-японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… – одного з тобою виду…»

– Ностальгія – річ страшна.

– Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.

– Чи в дурку забрали. В'єтнам – річ весела.

– Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула – йдемо на посадку.

Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».

– Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?

– Гм, може, й Мерапі.

– Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…

– Сімдесят один.

– Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь – моя, всі інші – вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою – злегковажиш із першими розділами – дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.

– Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти – скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?

– Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.

– …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?

– Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!

– Тихо, тихо… Не кричи.

– А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»

– Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох – без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти –