Читати книгу - "Острів КРК та інші історії"

ми стояли поруч на сходах, відповідав на чиїсь запитання, може, відвернувся на хвилю, і тут відчув цей удар, від якого хотілося сісти просто на землю. Вона зникла. Її вже не було поруч. Вона могла піти де завгодно, та і з ким завгодно, в цьому не було нічого такого дивного, вона, зрештою, не зобов'язана весь час стовбичити коло мене, та й взагалі у людини може бути маса найпрозаїчніших причин, піти в туалет, для прикладу… Розштовхуючи натовп, я кинувся вниз, під сходи, де находилися туалети, добре розуміючи, що роблю щось не те, що так взагалі не робиться, що тупцювати коло жіночих туалетів, витягуючи, мов страус, шию, принаймні смішно, але мені було не до пристойності і хороших манер; потім я погнав нагору, звірине чуття вело мене і я таки помітив їх в кінці коридору.

То був хворобливий і витончений балетний хлопчик, «весь голубий, аж синій[37]» (от клятий Патріарх!). Він вів її за руку і вона давала вести себе за руку. Не знаю, що було б, якби я догнав їх. Може, все б закінчилося ще тоді. Не знаю. Але двері, за котрими вони зникли, зачинилися на ключ перед моїм носом. То були двері в зал, масивні дубові двері з химерно шліфованим гранчастим шклом. Зображення в тому шклі множилося відповідно до кількості граней, світло примхливо мерехтіло, і я бачив мільйони оздоблених оксамитом стільців і сотні пар, котрі неквапно йшли поміж рядами. Сотні балетних хлопчиків тримали за руки сотні моїх коханих. Чи міг я любити стільки жінок одночасно Чи міг?

Шкло було старовинним, а тому напевно якісним, гладеньким і твердим, імовірно навіть, це був справжній гірський кришталь, тож не дивно, що я ніяк не міг продерти його нігтями.

— Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! — я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим.

— В її будинку, там, де ми кохалися, їли, мили одне одного, через рік вже була комуна. Звичайна комуна: забрьохані гіппі, трава, Марлі[38]. Бліді дівчатка із здивовано розкритими від маріхуани очками і пиздами, мандрівні філософи, всілякі ці, знаєш, бременські музиканти, вільний дух Європи[39], коротше кажучи. У кожного щось там у вусі або на чолі чи, в гіршому разі, на зап'ясті. Фєнєчки так звані. Весело, блін.

Любов, братство і трава, трава, трава.

Або (якщо скористатись рецептами геніального рекомбінатора Млинарського): братство, трава і любов, любов, любов.

Або: братство, братство, братство.

— То був такий невеликий острівець посеред ріки. Ми перейшли до нього вбрід. Давно минули сонячні дні, і я, здається, переніс її через воду на плечах. Ми пекли на тому острівці бульбу. Зверху сіялася мжичка, але коло вогню було тепло і сухо. Зліва насувалося місто, а на правому березі в негустому переліску догнивав прибитий до стовбура трупик чорного кошеняти. Я наткнувся на нього, шукаючи хмиз.

Знаків і так було більш, ніж достатньо, то я нічого не сказав їй про знахідку.

Зрештою, по-своєму вона розуміла все.

Ми пекли бульбу, гріли між теплого каміння вино і цілувалися. З берега до нас гукали хлопчаки. Ми вітали їх жестами. Обличчя і губи наші були висмарувані попелом. Літо минало безповоротно.

Потім вона збирала кошик, а я докурював цигарку і за дурною своєю звичкою питався сам себе: невже ця клята річка не може от просто зараз взяти і вийти з берегів, невже її затхлих вод не вистачить, щоб затопити місто, перелісок, хлопчаків, всі смердючі міста, всі смердючі переліски, всіх смердючих кошенят разом із смердючими хлопчаками, невже цього ніколи не буде, (а коли прокинувся, за сценою чогось там захлинався нікому не відомий Хрущ).

— Ну що ж, все воно, звичайно, непогано, але це якась така суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і твоїх еротично-дефекаційних проблемах. Бракує їй, як на мене, якоїсь структурованості, може, виходів на певні узагальнення, я вже не кажу про такий критерій, як «катарсис». Замало у цьому всьому форми. Або хоча би вдалого закінчення. Це, звичайно, страшенно дотепно — винести епілог на початок, але що там у ньому? — дівчинко моя, прощавай, — здається, — я буду думати про тебе ще?

10(нічого)[40].

Інші історії[41] 

Коридор[42]

Італія, благословенна Італія лежала переді мною[43]. А, може, то була Норвегія чи Україна. Будівля колишніх цісарських стаєнь простягалася, скільки сягало око, вліво і вправо, являючи собою безсумнівну перешкоду для будь-якого мандрівника. Я вперся в неї погожого літнього ранку і змушений був залишитися. Нові господарі були майже строгими і більш ніж мовчазними. В строгій і мовчазній атмосфері відбувалися наші з ними контакти. Мені імпонувало це літнє подружжя, котре мужньо зносило тягар колишньої величі.

Зовсім інша справа — діти. Не кажучи вже про кухарку і сторожа. Зрештою, челядь можна опустити. Тобто не в прямому, а в цілком переносному сенсі. (Якщо лише під переносним розуміти пристойне лінґвістичне (sic!) поняття, а під прямим — брутальний арештантський сленґ). Отож — діти. Мої господарі мали двох чарівних донечок. Або краще так, — чітко і вишукано: — двійко дівчат. Старшу і молодшу (що, вочевидь, є зайвим зауваженням, адже навіть серед близнюків хтось завжди посідає право старшинства). Старшій вже за двадцять, дещо анемічна, з невиразними потягами, вже достатньо вимучена двозначністю свого становища, що називається — на виданні. Молодшій — років десять-дванадцять[44], гормональні експлозії, не інакше, як бурхливі еротичні переживання, загострені тим, що відбуваються вперше. Таке от чортеня в короткій спідничині, котре повністю здає собі справу з призначення коротких спідниць.

Однак — про все по черзі.

Із старшою було достатньо нудно і аморфно. Напочатку я, щоправда, зацікавився, роздивившись