Читати книгу - "Гостi на мітлi"

— Ні… — тихо, але твердо сказала Таня. — Не потрібна мені така наука. Не можна чинити зло іншим.

Баба-яга похитала головою.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

— Ну що ж, так тому й бути. Жаль мені тебе, проте нічого вдіяти не можу. Ти сама вибрала свій шлях…

Баба-яга підійшла до печі і поправила кілька поліняк. Звеліла Аристархові:

— З завтрашнього ранку приготуй побільше хмизу. А я поки що дам їй сонного зілля.

— Буде зроблено, — пообіцяв Аристарх.

Весь цей час Степанові здавалося, ніби він бачить якийсь жахливий сон. І лише тоді, коли Ядвіга Олізарівна підійшла до печі, він наче прокинувся.

— Відпустіть її! — вигукнув він і зірвався з місця. — Не чіпайте, кажу!

Проте Аристарх був напоготові. Не встиг Степан зробити й кроку, як кіт чорною торпедою вилетів з кутка і врізався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.

Степан з зусиллям підвівся. Боліло плече, кімната ходором ходила перед очима.

— Не чіпайте її… — з зусиллям вимовив він. — Краще вже мене замість неї…

— Прийде і твоя черга, — коротко зауважила Ядвіга Олізарівна і звеліла Аристархові: — В погріб його!

— Правильно, — підтримав її кіт. — Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!

Різким порухом він завернув Степанову руку за спину і підштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальці, що хлопець аж застогнав від болю.

ПОЛОНЕНИЙ

Льох знаходився в кутку двору, за хатою. Аристарх підвів Степана до ляди і наказав:

— Лізь!

Після цього він витягнув драбину нагору і щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотіла зеленкувата рідина. Аристарх схилився над отвором і простягнув кухля бранцеві:

— Випий, — сказав він. — Та не бійся: кому судилося згоріти, того труїти не стануть… — А коли Степан випорожнив кухля, насмішкувато додав: — Якщо люди нервують, вони втрачають у вазі. А нам твої кілограми ще знадобляться. — І кіт неприємно вищирився. — Отак-то. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров'я це більш ніж корисно.

Аристарх позіхнув, поклав на передні лапи свою важку, кошлату голову і солодко засопів.

Степан відчув, як і його починає долати якась байдужа, лінива знемога. Мабуть, в те, що він випив, баба-яга підмішала сонного зілля.

Але спати не можна було ні в якому разі. Треба рятувати Таню! Треба дістатися до Горобців і попередити всіх, яка страшна небезпека нависла над нею!

Степан з зусиллям розплющив очі і озирнувся.

Льох був глибоким, сирим і майже порожнім. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи.

Тоді Степан перевів погляд на ляду, приміряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Ні, навряд чи це вдасться. До того ж і кіт лише прикидається, що спить. А насправді — ось він напіврозплющив одне око… Так що про люк треба поки що забути. Треба шукати інший вихід.

А що, коли зробити в стіні підкоп? О, це було б здорово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата!

Степан почав кружляти під стінами, роблячи вигляд, ніби просто прогулюється. Він наполохав двох чи трьох жабенят, що невідомо як потрапили сюди. Він знайшов дві ганчірки, від яких тхнуло мазутом, і одну трухляву клепку. Більше в льосі нічого не було. Нічогісінько. Ні лопати, ні совка, ні бодай завалящого шматка заліза.

— І чого б я ото гасав, мов на пожежі? — почувся насмішкуватий голос Аристарха. — Думаєш, я не знаю, що тобі потрібно? Знаю. Але те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечері.

Степан, захоплений зненацька, нічого на те не відповів. Він знову усівся на оберемок соломи, обійняв руками коліна і замислився, з останніх сил відганяючи причепливу дрімоту. Так, здається, власними силами звідсіля не вибратися…

Але й сидіти склавши руки теж не можна. Село навіть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить від Степанової винахідливості, кмітливості і хитрощів… Стривай-стривай, а що, коли і справді пуститися на якісь хитрощі? О, це було б здорово!

Проте, як він не старався, ніякі хитрощі в голову не приходили. До того ж страшенно захотілося їсти, навіть під ложечкою засмоктало… А час собі ішов та йшов, сонячні промінці вже давно перейшли з підлоги на стіну. А це означало, що сонце почало сідати за обрій.

І тоді Степан сказав перше, що спало на думку:

— Слухай, Аристарху… Що б ти хотів отримати за те, аби випустити мене звідсіля?

Аристарх подивився на бранця одним оком і з досадою поморщився:

— Підкупити хочеш? Нічого в тебе не вийде. Спи краще.

— Еге ж, спи, — не втримався Степан. — Хіба заснеш, коли їсти хочеться?

Аристарх розплющив обидва ока і поглянув на сонце.

— Твоя правда, — згодився він. — І справді, не завадило б щось пожувати… Ти ось що: сиди тихо і не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нічого не вийде. А я тим часом піду на розвідку.

Як тільки кіт відійшов від ляди, Степан почав відчайдушне підстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навіть Льонько Гармаш, чемпіон школи із стрибків у висоту, не міг би нічого вдіяти.

Аристарх невдовзі повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, він подав Степанові, а з більшої взявся хлебтати сам.

Степан теж сьорбнув з мисочки. І одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гірка й терпка, що аж щелепи звело. Ні, такого він не їстиме, навіть коли вмиратиме з голоду.

— Що, не подобається? — вилизуючи свою мисочку, насмішкувато поцікавився Аристарх. — Нічого не вдієш, доведеться їсти. Іншого обіду в нас все одно не буде.

— Сам їж, — сказав Степан, продовжуючи відпльовуватися.

— А що, можу й з твоєю порцією впоратися, — відказав Аристарх. — Давай-но її сюди.

Степан з відразою спостерігав, як кіт вилизує і його мисочку. Врешті не стримався і запитав:

— Ви що ж це — лише таку гидо… таке і їсте?

— Уммгу-мм… — підтвердив Аристарх і облизався. — Але не завжди. Інколи на мою хазяйку, розумієш, щось находить, і тоді вона починає вважати себе вегетаріанкою. Всілякі там відвари з трав, настої… Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже — корисно для здоров'я, їй, може, й корисно, а от мені… — Аристарх