Читати книгу - "Гостi на мітлi"

Ліворуч майже половину кімнати займала облуплена піч. В ній весело потріскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.

Але не це вразило Степана. Він не міг відвести погляду від потвори, що, зіпершись на обгорілий рогач, сиділа за столом, її гачкуватий ніс майже сягав підборіддя, волосся стирчало на всі боки, а губи поторочі сіпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу.

Врешті потороча, яка до того сиділа непорушне, стукнула по підлозі держаком рогача і повернулася в його бік. Степана ніби морозом хтось обсипав: перед ним сиділа та, котру два дні тому він побачив у бінокль…

— Вибачте, — пробелькотів Степан. — Я не хотів сюди… А де ж Ядвіга Олізарівна?

— Ядвіга Олізарівна сидить перед тобою, — відповіла потороча. — Що, не впізнав?

ВОГОНЬ У ПЕЧІ

Скрипнули двері, і до кімнати на задніх лапах увійшов Аристарх. Передніми він підштовхував знесилену Таню.

— Що ж, дорогі гості, — почала Ядвіга Олізарівна хрипким голосом, — прошу до господи, коли вже самі напросилися. Можете навіть сісти. Та не на лаву, не поруч зі мною — а на підлогу, ближче до печі. Що — припікає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трішечки посолю, посиплю перцем і запхну всередину?

І Ядвіга Олізарівна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долоні з довгими кістлявими пальцями, що більше скидалися на пазурі великого хижака.

— Хвилиночку уваги, — несподівано заговорив Аристарх чистісінькою людською мовою. Він вийшов на середину кімнати, низько вклонився дітям і відставив задню лапу точнісінько так, як це роблять у кінофільмах мушкетери при зустрічі з красунями. — Коли не помиляюся, ми ще не відрекомендувалися один одному. Отже, — він підкрутив вуса, — перед вами кіт Аристарх, що, як бачите, вміє володіти людською мовою. Крім того, він вивчив також тисячу чотириста двадцять дев'ять всіляких капостей та підлот, від показування язика і аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливість пересвідчитися… А оце, — Аристарх знову відставив задню ногу і помахав обрубком хвоста, — оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвіга Олізарівна, яку людство більше знає під іменем баби-яги. Можете повірити на слово, що на землі немає жодного, м'яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.

І кіт Аристарх з диявольською посмішкою подивився на непорушних дітей.

— А вам представлятися не треба, — вів він далі. — Нам і без того відомо, що оцей представник чоловічої статі має дванадцять років і між людьми носить ім'я Степана Коваленка. Дівиці ж, Тетяні Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо…

Звідкілясь в його лапах з'явився чорний блокнот, і кіт почав щось креслити в ньому кігтем.

— Значить, так: Степан Коваленко і Тетяна Грушко. Прибули дев'ятого липня три тисячі вісімсот п'ятдесят восьмого року. Мета прибуття — перетворення в копчену продукцію.

І Аристарх облизнувся.

— Кинь блазнювати, — зупинила його баба-яга і стукнула рогачем по долівці. — Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцію. І хтось із вас стане нею завтра по обіді, а хтось — трохи пізніше. Чуєте — завтра по обіді! — Баба-яга подивилася на завмерлих дітей таким поглядом, ніби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обіді. — Проте є ще один вихід, — продовжувала вона. — І якщо ви діти розумні, то ним скористаєтеся. Розкажіть, кому й що ви зробили поганого, і я, так тому бути, помилую одного з вас… Хто почне першим — ти, дівчинко?

Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.

— Ви, бабусю… мабуть… жартуєте, еге ж? — затинаючись, почала вона.

— Звідкіля це ти взяла?

— Так всім же відомо, що бабу-ягу можна зустріти хіба що в казках.

Баба-яга похитала головою.

— Що ви, люди, знаєте про неї? Нічого. А вона, між іншим, може бути ким завгодно. І не лише в казках…

Тієї ж миті Ядвіга Олізарівна щезла. А на тому місці, де вона щойно сиділа, з'явився горобчик і почав бадьоро чистити своє пір'ячко.

Від несподіванки діти здригнулися. Навіть кіт Аристарх — і той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся і приготувався до стрибка.

— Не смій, негіднику! — квапливо цвірінькнув горобець голосом Ядвіги Олізарівни і перетворився на білого лебедя. Лебідь витягнув довгу шию і з усієї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток і причаївся там межи снопів прив'ялої трави.

А на лаві вже сиділа прекрасна принцеса у вигаптуваному сріблом і золотом одязі. Ще мить — і принцеса перетворилася на звичайнісіньку сучасну жінку, яка, мов дві краплини води, нагадувала Валентину Петрівну, класного керівника Степанового класу.

Після цього Ядвіга Олізарівна знову стала бабою-ягою.

— Продовжувати ще чи не треба? — запитала вона.

— Вистачить, — подав голос Аристарх. — А то, чого доброго, ще мишею станеш. Відповідай потім за тебе.

— Не турбуйся, — відповіла Ядвіга Олізарівна і знову звернулася до Тані: — Тепер, дівчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого.

— Мені… мені немає чого розказувати, — прошепотіла Таня.

— Так я тобі й повірила! Ну гаразд, розкажи тоді, як тебе тут ображають і взагалі збиткуються над тобою.

— Ніхто мене… не ображав.

Баба-яга скрушно зітхнула.

— Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобі несолодко доводиться. Ті, кого б ти хотіла мати за товаришів, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як він, — Ядвіга Олізарівна кивнула на Степана, — збиткувався над тобою. І це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. І замість того, щоб розважатися, як всі нормальні діти, ти змушена з ранку до пізньої ночі працювати в городі, прибирати в хаті і на подвір'ї…

— Так це ж неважко, — заперечила Таня. — І не така вже в мене стара та немічна бабуся…

— Коли дорослі говорять, діти повинні мовчати, — зауважила баба-яга. — До речі, колись я теж була, як і ти, самотньою, нікому не потрібною дівчинкою. І, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всім і кожному. Та, окрім стусанів і образ, нічого в своєму житті не бачила. Тож мало-помалу зненавиділа тих, хто називає себе людьми. Я мріяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою і та взяла до себе в науку… — Ядвіга Олізарівна помовчала. — Ось що, дівчинко, трапилося зі мною. Що ж, нехай ти ще